Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

— Але скажіть: на біса мені це було потрібно?

— Щоб сусіди думали, наче ви вдома, хоч у цей час ви були далеко від своєї кімнати, зовсім в іншому місці.

— Казки… — знизує плечима Спас.

— Але не дуже приємні, Влаєв. Отже, факт номер три: напоївши Моньо до такого стану, що він утратив тяму, ви тихенько вистрибнули у вікно й подалися туди, куди збиралися.

— Неправда!

Вигук — різкий, плечі молодика знову набули своєї попервах прихованої агресивності, очі настирливо пронизують мене, наче промовляють: «Цього разу — дзуськи! Я не поступлюся, хоч ти лусни».

— Вас бачили сусіди з горішнього поверху, Влаєв, — спокійно кажу я.

— Це, напевно, було іншим разом.

— Отже, ви часто виходите через вікно?

— Ну й що з цього?

— Нічого поганого. Але навіщо? Важко зачинити двері чи, можливо…

— Важко закрити рот старої. Куди йдеш, навіщо й так далі. Не люблю суперечок. До того ж це моя дитяча, звичка.

— Ага, дитячі витівки. І в убивства ви теж гралися?

— Навіщо такі натяки?

— Бо ви брешете!

— Доведіть!

— Про це свідчать ваші сусіди зверху.

— Свідчать… Склеротик і злюка. Не може мене терпіти й досі…

— Чому ж це він не може вас терпіти?

— А тому, що ми заважали йому спати.

— Гаразд. Облишмо музику й повернімось до спорту. Отже, ви вмієте стрибати… І взагалі проходите крізь вікна й балкони…

— У нас немає балкона.

— Ага, немає. Але ж в іншому місці є й балкон.

Спас готується заперечити, але змовчує.

— Отже, якщо підбити підсумки, трьома неспростовними доказами вас викрито у брехні, й таким чином ваше алібі пропало остаточно й безповоротно. Залишається відповісти на питання: куди ви пішли й що робили після того, як вистрибнули з вікна своєї квартири десь близько півночі?

— Для мене такого питання не існує, — повільно відповідає Спас, знову втупивши в мене свій настирливий нахабний погляд. — Протягом тієї ночі, яку ви маєте на увазі, я ні на хвилину не виходив зі своєї квартири.

— Це ваше останнє слово з приводу цього питання?

— Я вам уже сказав: для мене такого питання взагалі не існує.

— Справа ваша… Тільки майте на увазі, що впертість — не завжди цінна якість, а в вашому становищі це навіть дуже небезпечно. Настільки небезпечно, що я змушений вас негайно затримати!

Після таких слів деякі брехуни складають зброю. Але Спас тільки зіщулився від якогось ледь помітного трепету, немов приготувався витримати удар.

— Я сказав вам правду! — наполягає він.

За роки своєї роботи я зустрічав багато людей, які заперечують очевидні факти з різною мірою переконливості і в різній манері — виражають щире чи удаване здивування, обурюються або лаються, повторюють у заціпенінні одну й ту саму фразу або пробують захищатися розумними аргументами. Брехня, так само, як і правда, може звучати по-різному. Та, маючи певний досвід, не важко розрізнити, коли людина, яка сидить перед тобою, бреше, навіть якщо погляд у неї такий невинний і світлий, мов у святого немовляти. Важче встановити, наскільки ця людина бреше і з якою метою, бо не кожний, хто бреше, є неодмінно вбивця або співучасник убивства.

— Вас і справді треба було б затримати, — кажу йому, — та я зроблю виняток: ви ще молодий, вами керує легковажність і, можливо, вам треба дати відстрочку, щоб ви сповна усвідомили своє становище. Отже, подумайте і, якщо вам на думку спаде щось розумне, повідомте мене. Ви вільні!

Він підводиться якось скуто, наче все ще не може отямитися після таких несподіваних поворотів протягом останніх хвилин. Потім, навіть не глянувши на мене, так само скуто йде до дверей. Хода в нього повільна й непевна. Здається, в нього під ногами аж надто сильно хитається палуба.

— Хвилинку! — зупиняю я його в останню мить. — Мало не забув: що то за історія з вашою поїздкою до Югославії?

Спас повільно повертає до мене обличчя. На відкопилених губах — апатія і втома.

— Спитайте ваших людей. Вони відмовили мені у видачі паспорта.

— Вони відмовили, але ж ви хотіли його одержати. До кого й з якою метою ви збиралися їхати?

— Ні до кого. Просто хотів побачити світ, як це роблять багато громадян.

— А де зараз живе ваш батько?

— Не маю уявлення. Мабуть, десь в Австрії.

— Хіба він вам не пише? Ви з ним не листуєтесь?

— Чи листуюсь я з ним?..

На обличчі Влаєва з'являється така неприязнь, що питання про стосунки між батьком і сином стає зайвим.

— І все ж таки, чи є у вас бажання зустрітися з ним?

— А чому б ні! — сердито кидає Спас. — Я б із задоволенням зустрівся з ним, щоб затопити йому в пику.

Здогадавшись, що в мене більше немає до нього запитань, молодик відчиняє двері й виходить з кімнати.

Отже, допит двох останніх осіб з накресленого кола — Магди й Спаса — дещо збагатив реєстр моїх даних. При цьому виявилось, як я вже не раз підкреслював, що з жінками порозумітися легше. Товаришка Коєва, крім плутанини в своєму особистому побуті, подарувала мені також два дуже важливих факти. Повідомлення