Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

І треба ж, щоб у цю мить мене помітив Бруно! Завтра ж він обов'язково розповість у класі, що я знову щось утнув.

Але хіба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?

Я помітив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу із закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене ніби корабельний дзвін у голові бив, а з очей текли сльози, мов у дівчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати і не говорити про мою нежить. Вирішив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тоді я й ляжу в ліжко.

В четвер увечері в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись і почав гучно чхати і сякатися — виходило, мабуть, не гірше, ніж у хворого ведмедя.

— Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, — співчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними сліз. Мама приклала мені до лоба руку.

— І так зрозуміло, що є температура, — швидко сказав я, щоб випередити маму.

— Певно, треба тобі трохи полежати. Альфі.

Мені не хотілося в ліжко, але я згадав про контрольну з арифметики і погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, ліг на канапі та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.

Був чудовий вечір. Я читав книжку і радів, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.

Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапі. Він спочатку злякався.

— Альфонсе, ти що, хворий?

Я повагом кивнув.

— Температура? — запитав він.

Ми з мамою здвигнули плечима. Тато приніс термометр. Я міцно затис його під пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не підійнявся, зупинився якраз на червоній рисці.

Тато уважно подивився на мене, потім звелів мамі принести ложку і подивився мені в рот.

— Все гаразд, — сказав він. — Горло болить?

Я похитав головою. Все одно правда випливла на поверхню.

— Послухай, — тихо сказав тато мамі, — у хлопця легенька нежить, таку дуже просто підхопити за цієї погоди, а ти закутала його, мов тяжкохворого.

Я не на жарт розічхався і дав волю усім дзвонам у своїй голові. З очей у мене струмками потекли сльози. А тато навіть не глянув на мене.

— Температури нема, горло не болить, отже не зачиняй його у квартирі. На свіжому повітрі все швидше минеться.

— Я ж його не зачиняю. Він сам ліг. А попередити хворобу легше, ніж вилікувати.

Я помітив, що мама сердиться — мабуть, тому, що не може переконати тата.

— Простуді найкраще запобігти на свіжому повітрі, — стояв на своєму тато.

— Від того він ще дужче захворіє. Не в кожного ж такий міцний організм, як у тебе, — не здавалася мама.

А тато знову:

— Альфонс мій син, для нього нежить — наймізерніша дрібниця. Правда ж, Альфі?

Що мені було сказати? Я відповів:

— Ні, для мене це просто дрібниця.

— Не збивай хлопця з пантелику. Хай він полежить і вилікується, — ще дужче розсердилася мама.

— Якщо нема хвороби, то нічого й лікувати. Ні температури, ані болю в горлі…

За вечерею всі ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж дві тарілки рисового бульйону, зовсім забувши про свою нежить. Перед сном і наступного ранку мені ставили термометр. Обидва рази було тридцять шість і вісім десятих. Довелося йти до школи. Мені не хотілось, але тато суворо сказав:

— Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.

Отак нежить підвела мене — довелося йти на контрольну.

Пан Фількендорф диктував задачі, а я сидів собі, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нічого не роблю, пан Фількендорф здивувався і спитав, чи я вже розв'язав усі задачі. А я й не починав, бо не підготувався.

— Ціттербаке, не розумію тебе. Ти ж мав досить часу, щоб підготуватися, — сказав він.

Замість відповіді я чхнув так, що аж сльози бризнули на папір і розвезлося написане.

Був чудовий сонячний день, а я чхав, і все приказував:

— Тільки тихіше, нежить, не зраджуй мене!

Увечері тато спроквола зайшов до кімнати. Замість привітання він гучно чхнув:

— У мене страшенна нежить, — сказав він і протер хустинкою очі. — Болить голова, ніби от-от розпадеться.

Тато навіть не помітив, що за вечерю я з'їв тільки половину омлету. Я взагалі не полюбляю омлету, й тато завжди стежить, щоб я з'їдав усе до крихти. Після вечері він ліг на канапу.

Я запропонував:

— Давай прогуляемося, тату. Воно ж добре при нежиті — на свіжому повітрі відразу стає легше.

Тато тільки махнув рукою і затулився газетою. Мама розхвилювалася:

— Тільки не захворій, Паулю. Так погано, коли ти хворієш.

— Облиш мене, — простогнав тато, ковтаючи таблетки, які я не встиг попити.

Я приніс термометр, але тато не схотів міряти температуру і сказав, щоб я не