Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Але ви, якщо не помиляюсь, звільнені достроково?
— Юридично — так, але я хочу заслужити прощення людей. Олегу Миколайовичу, я хочу попросити вас… я дуже вас прошу, — тихо і якось благально вимовила Руденко. — Я живий свідок насильства над світовою культурою, на моїх очах гітлерівці знищували безцінні, неповторні скарби. Люди вже ніколи не побачать ці геніальні твори. Це жахливо! Дозвольте мені допомогти вам знайти янтарну кімнату. Тепер канікули, я могла б поїхати, якщо треба…
— Але ж ви сказали, що все згоріло! Руденко скрушно похитала головою.
— Так, у маєтку Вільденгоф згоріло все. Але я так і не довідалася, що було у запломбованих ящиках, які мені передоручив Роде.
— Ми порадимося і вирішимо. Я вам напишу, а тепер мені треба їхати…
Розділ десятий
НЕ ЗДАВАТИСЯ!
1
Олег Миколайович повертався з Костроми похмурий. Одвічні вагонні розваги — доміно, книжки, забавні дорожні історії — ніщо його не цікавило. Сергєєв лежав, підклавши руки під голову, і нещадно лаяв себе. Покинути Ленінград, роботу, залишити Ганю саму — і все тільки для того, щоб даремно рити землю! Теж шукач скарбів об'явився… У цей момент Сергєєву здавалося, що він і справді більше нічого в Калінінграді не робив і не робить.
Кох не признався. Роде помер. От і маєш, старий дурню! Шерлок Холмс нещасний! Ні, годі. Пора вже порозумнішати…
Невідомо, скільки часу ще б лаяв себе Сергєєв, якби провідниця не принесла чай. Олег Миколайович узяв склянку, і вигляд у нього був такий, наче саме вона, ця жінка, винна у всіх його невдачах, зв'язаних з розшуками янтарної кімнати.
У такому настрої Олег Миколайович ліг спати, а прокинувся, коли Калінінград був зовсім близько.
Останні хвилини в поїзді з дитячих років викликали у Сергєєва трохи тривожне і радісне почуття. Чемодан складений. Пасажири юрмляться біля вікон, і ти живеш уже не спільними вагонними інтересами, а своїм відокремленим життям. З ніжністю дивишся на знайомі будиночки, на автобус, який пройшов по шосе, на товарну станцію, на будки стрілочників… Сергєєв дивився у вікно і відчував, як він звик до Калінінграда за ці роки!
Он там, де люди розкидають руїни, почнеться новий квартал — він з'єднає місто з портом. А центр все таки треба залишити на старому місці. Сергєєв посміхнувся: скільки суперечок навколо цього… Треба детально вивчити проект Григоряна, — незабаром обговорення. Час уже нарешті вирішити, що робити з цими остогидлими йому руїнами замка. Та й янтарна кімната!.. Наосліп нічого не зробиш. Треба шукати людей. Але де? І чи є сенс продовжувати розшуки? Нитки, здається, зовсім обірвано.
З цим невиразним і тривожним хвилюванням Сергєєв прийшов в управління.
2
— Ти знаєш, яка у нас новина? Спіймали злодія!
— Якого злодія? — здивувався Сергєєв.
— А того, що вкрав у тебе портфель з планами, — весело пояснив Денисов. — Пригадуєш? До речі, за його безпосередньою участю тебе мало на той світ не відправили, — додав він уже серйозно. — Ось читай.
Денисов подав Сергєєву папір, на якому було надруковано: «Рапорт».
Кілька днів тому, коли Сергєєв сидів у залі варшавського суду і слухав, як зухвало викручувався і вивертався Кох, тут, у Калінінграді, теж відбувався допит.
— Отже, Дьяков, ви залишилися в Пушкіно. Чому?
— Не було можливості евакуюватися. Не всі ж виїхали.
— Але й не всі пішли на службу до окупантів. Чим ви це пояснюєте?
— Боявся, громадянине слідчий.
— Чого?
— Усього боявся. Думав — будуть бити, палити, розстрілювати…
— Ви вважаєте, що інші люди не відчували страху? Дьяков промовчав.
— Гаразд. Облишимо поки що це питання. Розкажіть про свою роботу в ролі агента гітлерівської поліції. Як нам відомо, в перші ж години появи фашистів у Пушкіно ви стали їхнім провідником. Ви привели їх у палац. А далі?
Кущисті, немов наклеєні, дуже поріділі брови Дьякова ледь здригнулися.
— Потім я одержав завдання довідатися, де закопано статуї та інші експонати з парку і палацу.
— Що вам пощастило взнати?
— Нічого. Я не хотів виявляти себе і діяв через підставних осіб, розуміючи, що коли німці тікатимуть, то мене не помилують. Так воно й сталося: відступаючи, вони навіть не згадали про мене.
— Зате про вас згадали у Бонні відразу ж після закінчення війни.
— Так. Я став їхнім агентом.
— Що вас наштовхнуло на це?
— Боявся викриття. Крім того, хотів заробити, — коротко відповів Дьяков.
Слідчий поморщився.
— Розповідайте про свою «роботу».
— Мені наказали стежити за Сергєєвим. Треба було роздобути його фотокартку. Довелося їхати за ним у Пушкіно. Я передав фотографію на явочній квартирі. Незабаром мене знову викликали і наказали їхати до Калінінграда. Тут я зустрівся з іншим агентом — імені його не знаю, знав тільки пароль. Він повинен був виконувати всі мої доручення.
— Так би мовити, одержали підвищення?
— Так, — не зрозумів насмішки Дьяков.
— Чого ви приїхали сюди, в Калінінград, того вечора, коли ми вас арештували?
— Мені було наказано виконати важливе завдання. Справа у тому, що…
Сергєєв сидів у кабінеті Денисова і читав:
«Полковникові М. Г. Шарапову від слідчого Рєзвова
Рапорт
Доповідаю, що затриманий у вересні 1958 року агент іноземної розвідки Дьяков Леонід Якович на попередньому слідстві показав таке:
Після того як розвідці однієї ворожої нам держави стало відомо, що в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв», після закриття браузера.