Читати книгу - "Кінець Вічності, Айзек Азімов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я відвідував її стільки, скільки дозволялося просторово-часовою інструкцією. Я дорожив кожною хвилиною нашого побачення, безсоромно нехтуючи роботу, забуваючи про їжу та сон. Для мене вона була наймиліша й найпривабливіша жінка в світі, і я покохав її. Мені важко це передати словами. В мене куций досвід у коханні, а знання, набуті під час Спостережень у Часі, мало чого варті. Та наскільки я розумію, я справді закохався. Із простого задоволення тілесних потреб наші взаємини переросли у палке кохання. І тоді неминучість її смерті затьмарила моє щастя й нависла наді мною горем. Я розрахував її Життя. Я не звернувся до Розраховувачів. Я розрахував сам. Уявляю, який ти здивований. Так, то була моя провина, однак вона — ніщо проти того злочину, що я скоїв потім.
Так, так, я скоїв злочин. Я — Лабан Твісел, Старший Обчислювач.
Тричі наставали й минали такі моменти біочасу, коли прості мої дії могли врятувати її. Певна річ, я знав, що Зміни з особистих мотивів Рада не схвалить. І все ж я почував себе винуватцем її смерті.
Вона завагітніла. І тут я знову не вчинив так, як велів мій обов’язок. Розраховуючи її Життя, я взяв до уваги наші взаємини і знав, що ймовірність вагітності для неї дуже висока. Як ти, мабуть, знаєш, а може, й не знаєш, любовні взаємини Вічних із Часів’янками іноді призводять до таких наслідків, незважаючи на запобіжні заходи. Все буває. Та оскільки Вічним забороняється мати дітей, то ми швидко й безболісно ліквідовуємо подібні наслідки. Для цього є багато способів.
Мій Розрахунок показував, що вона помре ще до пологів, і я змирився з такою долею. Вона так раділа, що стане матір’ю! Я просто не міг позбавити її цієї надії. Я тільки дивився на неї і силкувався всміхнутися, коли вона розповідала мені, яке то щастя відчувати в собі трепет нового життя.
А тоді сталося непередбачене. Вона народила передчасно…
Не дивно, що ти так на мене поглянув. У мене була дитина. Рідна дитина. Ніхто із Вічних не зможе таким похвалитися. То був тяжкий злочин, однак і він мало що означав порівняно з тим, що я скоїв пізніше.
Народження дитини було для мене несподіванкою. Я не був готовий до цього, не мав досвіду в житейських справах.
Охоплений панікою, я кинувся до Розраховувача й дізнався, що дитя житиме, що я проґавив малоймовірну «розвилину». Професійний Розраховувач одразу помітив би її. Я ж самовпевнено переоцінив свої сили й припустився помилки.
Що мені було робити?
Дитину вбити я не міг. Матері залишалося жити два тижні. Хай, думаю, вони проживуть відпущений їм термін разом. Два тижні — це небагато для щастя.
Як і передбачалося Розрахунком, вона померла. Через два тижні. Просторово-часова інструкція дозволяла мені побути з нею в останні хвилини її життя. Прибитий горем, я сидів біля неї і тримав на руках нашого сина. Нестерпно важко було на душі ще й тому, що я вже цілий рік знав про наближення її смерті.
Я зберіг йому життя. Чому ти так скрикнув? Ти засуджуєш мене?
Звідки тобі знати, що означає тримати на руках маленьку часточку твого власного життя. Хоч у мене й електроніка замість серця і комп’ютерне мастило замість крові, однак я знаю, що це таке.
Я зберіг йому життя. Отже, вчинив ще один злочин. Я віддав його до дитячого притулку й часто провідував (у суворій хронологічній послідовності через певні проміжки біочасу), сплачуючи потрібні кошти на його утримання.
Так минуло два роки. Час від часу я перевіряв Розрахунок Життя свого сина (цим я також порушував закони Вічності) і щоразу з радістю переконувався, що шкідливі ефекти відсутні з точністю до 0,0001. Хлопчик навчився ходити і вимовляв уже кілька слів. Але ніхто не вчив його називати мене «татом». Я не знаю, що думали про мене Часів’яни, господарі того дитячого притулку. Але вони брали гроші й ні про що не розпитували.
Через два роки на розгляд Ради Часів було подано проект Зміни Реальності, яка крилом захоплювала і 575-е. Незадовго перед тим мене призначили Помічником Обчислювача й доручили очолити розробку проекту. Це була перша Зміна, яку розраховували під моїм керівництвом.
Я пишався цим, але трохи і побоювався. В існуючій Реальності мій син був незваним гостем. Навряд чи він міг мати Аналоги в новій Реальності. Думка про те, що йому доведеться перейти в небуття, доводила мене до божевілля.
Я розробив проект Зміни, який мені тоді здавався бездоганним. Адже то був мій перший проект. Проте я не встояв перед спокусою. Для мене злочини вже увійшли в звичку, я став невиправним злочинцем. Заздалегідь упевнений у відповіді, я ще раз зробив Розрахунок Життя свого сина в новій Реальності.
Цілу добу я не їв і не спав. Я сидів у своєму кабінеті й, вибиваючись із сил, ще раз і ще раз перевіряв Розрахунок, марно дошукуючись помилки.
Однак помилки не було.
Наступного дня я не передав Раді Часів своїх рекомендацій щодо Зміни. Натомість я, користуючись методом приблизності (зрештою, Реальність мала існувати недовго), розробив для себе просторово-часову інструкцію і вийшов у Час у точці, що була віддалена в майбутнє від народження мого сина на тридцять з лишком років.
Йому було тридцять чотири роки, рівно стільки, скільки й мені. Я відрекомендувався, як далекий родич його матері. Про свого батька він нічого не знав, ніяких спогадів про мої відвідини дитячого притулку в його пам’яті не збереглося.
Мій син був інженер з аеронавтики. В 575-му Сторіччі існувало багато видів повітряних сполучень (так само, як і в теперішній Реальності). Я побачив, що він — щаслива людина, удачливий член суспільства. Він одружився з чарівною жінкою, яка кохала його, хоча дітей у них не було. В новій Реальності, де мій син не повинен був існувати, вона ніколи не вийде заміж. Усе це я знав давно. Я знав, що Реальність не постраждає, інакше я не зміг би
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець Вічності, Айзек Азімов», після закриття браузера.