Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

вперед і вперед. Деякий час йому було недобре від почутого передсмертного крику Сенді Мак-Тріґера. Як тінь, прослизав вовкопес крізь зарослі сосни Банкса. Його вуха й досі лишалися нащуреними, хвіст волочився, стрибки були не плавними, а якимись хаотичними. Так завжди буває, коли вовки й собаки тікають від небезпеки. Потім він вийшов на рівнину, обпорошену міріадами зірок, що сяяли на небосхилі. Навколо стояла така тиша, що чути було, як дихає крижане повітря арктичної тундри. Казан допитливо й насторожено вивчав навколишню місцевість, сівши так, щоб йому в очі дув зустрічний вітер. Десь там, дуже далеко звідси, на південному заході була Сіра Вовчиця. Уперше за багато тижнів він сів і голосно завив. Його тремке виття рознеслося на багато миль довкола. Великий доґ, зачувши Казана, тихо заскавучав. Стоячи над нерухомим тілом Сенді Мак-Тріґера, маленький професор із блідим спокійним обличчям чекав, чи повториться виття. Але інстинкт підказував Казанові, що відповіді на його перший поклик чекати не варто, тож звір кинувся швидко бігти далі, несучись миля за милею, як пес, що біжить до хати свого господаря. Однак до озера Казан не повернув, не попрямував він і до Ред-Ґолд-Сіті. Його шлях був прямий, наче накреслений людською рукою. То рівнинами, то болотами, то лісами й гірськими хребтами Казан відміряв із сорок миль. Цієї ночі він більше не кликав Сіру Вовчицю. Це вже ввійшло у звичку: Сіра Вовчиця завжди чекала його там, де вони бачилися востаннє, тому-то Казан, не міркуючи, знав, що й тепер вона чекатиме його десь неподалік піщаної обмілини.

Як почало світати, Казан був за милі три від піщаної обмілини. А коли на обрії з’явилося перше сонячне проміння, він уже стояв на білому березі, на тому місці, де вони з Сірою Вовчицею пили воду. Сподіваючись от-от побачити пару, ба більше — твердо знаючи, що так і буде, він оглядався навсібіч, тихенько підвивав, махаючи хвостом. Казан намагався знайти її запах, але дощі вже давно змили навіть сліди її лап на піску. Увесь той день він провадив свої пошуки вздовж берега річки й на довколишній рівнині; пішов туди, де вони востаннє вполювали зайця; обнюхав кущі, що були обвішані отруйними приманками. Знову й знову сідав на задні лапи й завивав до своєї пари.

Усе це Казан робив неквапом, і так само неквапом природа творила в ньому те диво, що його індіанці-крі називали «духовним покликом». Перед тим таке диво сталося із Сірою Вовчицею, тепер це відбувалося з її парою. Коли сонце зайшло, а навколо похмурою завісою почала спускатися ніч, собака почав усе більше повертати на південний схід. Увесь його світ обмежувався простором, де він колись полював. Поза ним не існувало більше життя. І десь у цьому не такому вже й широкому світі була Сіра Вовчиця. Він не міг її не знайти, він був упевнений у цьому. У його розумінні цей світ тягнувся від річки Мак-Фарлейн вузькою смугою лісів і рівнин до невеликої долини, звідки їх витурили бобри. Якщо Сірої Вовчиці немає тут, то вона неодмінно має бути саме там. І Казан поновив свої пошуки.

Тільки коли почали згасати зорі й усе більше й більше пробуджувався тьмяний сірий світанок, утома й голод узяли своє. Казан уполював зайця і, поївши, тут-таки біля нього й поспав кілька годин. Тоді він знову вирушив у дорогу.

На четверту ніч він дістався до маленької долини між двома гірськими хребтами й під ясними зорями, що, здавалося, від осіннього холоду світили ще яскравіше, біг уздовж струмка до їхнього старого дому на мочарах.

Уже геть розвиднилося, коли він дістався до великого бобриного ставка, що тепер повністю оточував пагорб із вітроломом, де в них із Сірою Вовчицею народився син. Щербатий Зуб зі своєю колонією повністю змінили ту місцину, що колись була домом для нього й Сірої Вовчиці. Довго Казан мовчки й нерухомо стояв на краю струмка, нюхаючи повітря, пересичене неприємним духом загарбників. Досі дух його лишався незламний. Та тепер, що довше він блукав навколо болота в розшуках Сірої Вовчиці, то більше зневірявся. Ноги його були зранені, боки позападалі, а в очах читався невимовний сум. Сірої Вовчиці ніде не було.

Поступово Казан це починав розуміти. Сіра Вовчиця пішла з його світу, з його життя, і тепер самотність і горе Казанові були такими великими, що ліс здавався йому чужим, а тиша дикої місцевості гнітила й лякала його. Укотре собаче єство брало гору над вовком. Коли вони із Сірою Вовчицею були разом, Казан жив у світі, де міг повною мірою дихати повітрям свободи. Та без неї цей великий дивний і порожній світ сповняв його жахом. Під вечір Казан набрів на березі річки на купу розбитих мушель. Він обнюхав їх, відійшов, потім повернувся й знову обнюхав. На цьому місці Сіра Вовчиця поїла востаннє перед тим, як повернути на південь. Тут чувся її запах, але він був занадто слабкий, щоб дати Казанові які-небудь відомості. Тоді Казан згорнувся під колодою й знай тихенько скавулів, аж доки не заснув. Усю ніч він спав неспокійно, марудився, як дитина. День за днем, ніч у ніч тінню тинявся Казан болотом, оплакуючи ту єдину істоту, що вивела його з хаосу на світло. Він відчував, що, утративши свою пару, позбувся не меншого, ніж вона, утративши очі.

Роздiл XXVII

Поклик скелi Сонця

У золотому сяйві осіннього сонця вгору за течією плили в каное чоловік, жінка й дитина. Їх було добре видно зі скелі Сонця. Цивілізація зробила з прекрасною Жанною те, що робила з багатьма іншими дикими квітками, пересадженими з глибин незайманої природи. Її щоки осунулись, сині очі втратили колишній блиск. Вона нема-нема, та й кашляла, і тоді чоловік дивився на неї з любов’ю й тривогою. Але тепер він починав помічати в коханій зміни. І вже того дня, коли каное допливало до чудової долини, що була їхнім домом, перш ніж їх покликало до себе далеке місто, він відзначив про себе, що Жаннині щоки вже не позападалі, губи стали червонішими, а в очах з’явився блиск щастя й радості. Він тихо всміхнувся й поблагословив за це ліси. Тоді чоловік перестав гребти, пригорнув Жанну до себе й погладив її м’яке золотисте волосся.

— Ти знову щаслива, Жанно, — радісний усміх заграв на його губах. — Лікарі не помилялися. Ти — частина лісів.

— Так, я щаслива, — прошепотіла вона.

І раптом у її голосі пролунало хвилювання, і вона вказала на піщану косу,