Читати книгу - "Потрапити в сад"

...На краю чорного поля стоїть хлопець у вишитій сорочці й синіх штанях, а за ним маленька хатка з живим вогнем у печі. Можна й довіку не вийти з цієї порожнечі й самотності.

...Поглянь, як на обжинках танцюють парубки й дівки у взятих напрокат народних костюмах. Які вони незграбні, невмілі під важким поглядом квадратної баби з району, що виставила їх на посміховисько. Відвернися. Пройди ледь помітною в сутінках стежкою до хати, де під килимом з синіми півоніями грається брат-каліка, а мати сидить скраєчку довгого порожнього столу й питає:

«Чому ти сивий, сину? Де твоя сорочка?»

«Бо я піший ходак, мамо. Я прибився додому, хоч мене й кинули брати кінні в степу. І скоро вмру».

«А хто ж нас годуватиме?»

І він покаже картину, де старі й малі стоять поруч, а дехто з тих, що намальований живим, нині спочиває в землі.

...Стара бере гроші, несе їх у другу хату. Каліка-син жалібно дивиться їй услід.

— Хтось вам допомагає?

— Та дров колгосп дає, а ще жіночка одна приїжджала два рази на могилку...

— Просила у вас картини?

— Хіба подивиться. Я б їй за так віддала. Вона мені й випрала, і бульбу помогла викопати, і хустку подарувала...

— А як її звали?

— Забула, бігме, забула. Чи Надя, чи Люба... Три роки вже не приїжджає.

— Мене не згадувала?

— Хіба сина мого. Плакала та й плакала — таке мала гостювання. Куди ви?

— Їхати мушу. Робота чекає.

— Та вже переночуйте...

З кута почувся тихий плач дорослої безпомічної дитини, і стара пошкандибала туди.

У сутінках село щезало. Спочатку втонули покинуті хати, потім ті, у яких ще жеврів вогник життя, і, врешті, зникла хата, котра ховала в собі останню картину й стіл, за яким збирався колись увесь рід.

...Намальовано чоловіка, якого витягають з землі люди в чорних костюмах і при краватках. На його лиці радість, а позаду — безлисте дерево, наче перед зимою. А ще далі — діти слухають учителя, дивлячись у його роззявлений рот з гострими зубами, звідки мають вилетіти пташки...

Денне світло заходить через вікна на балкон, бо ті завжди відчинені, хоч ні господаря, ні господині, ні їхньої доньки немає вдома. Господар зовсім поруч, через дорогу, лежить під майже непомітним горбком землі біля каплиці-костьолу із спаленим дахом. Господиня з донькою вже багато років як виїхала до родини.

Цей дім, що постав серед гір та акацій, переживе ще нас з вами: гарний, мурований, з високими сходами і червоним дахом. Будував його дуже затятий чоловік, котрий пустив ним коріння в галицьку землю. Не зміг той чоловік ні втекти, ні сховатися, коли в сороковому році прийшли його розстрілювати з чийогось безглуздого наказу — на випадок, щоб не служив німцям, якщо ті з’являться в краї. Серед вбивць був один із села, що за річкою. То чоловік просив його: «Добийте мене, Петрицин!» А в новому домі ламала руки жінка... За що стріляють її Антося? За те, що збудував станцію, аби вода йшла до міста? За те, що поляк?..

Вікна дивляться на всі сторони світу: на річку й село за нею, на станцію, на гори й на доли. Сонце зазирає в кімнати по черзі, а найдовше в дитячу, де стоїть фортепіано, у великій шафі повно ляльок у гарних строях, а збоку підвішено високе люстро. Дівчинка в рожевій сукенці з короткими рукавами дивиться у це люстерко, але не бачить у ньому ні своєї сукенки, ні сірих очей, ні русявих кісок, тільки сонячне світло, ніби то сонце, а не дівчинка, стоїть перед люстром. А потім скло темніє і від грому розтріскується. Тріщини схожі на павутиння. Дівчинка бачить, як вона в гарній сукні їде на фірі розкислим шляхом і величезна парасоля нависає над нею, мов чорне небо. Та ось вона вже сміється на сходах маленького будиночка — нарешті по стількох роках блукання дівчинка може назвати його рідним. Павутиння обплутує їй лице і руки, що пташиними лапками виглядають з широких рукавів сірого костюма. Люстро розпадається остаточно, одна зі скалок залишається на підлозі. А інші — згасли.

Вночі біля дому пасуться коні, нічийні, бо переходять щодня в інші руки. Хто стане їхнім господарем? Чесатиме їм гриви, насипатиме вівса, вкриватиме попонами взимку?..

Під час зливи через завжди відчинені балконні двері в дім залазять пастушки. Бігають по кімнатах і кінець кінцем опиняються на горищі. Там вони слухають, як б’ють по блясі струмені води, і дивляться у віконця, за яким хитаються гілки старих яблунь, хоча до самих яблук їхні дитячі руки ніяк не можуть дотягнутися. Після дому пастушки вибираються на подвір’я, залазять на дерева. Ніхто не зупиняє їх, не кричить, що слизько, хоча господар поруч, через дорогу, під непомітним горбком, зарослим чіпкою травою...

З ліжка піднімаєшся о п’ятій вечора. Міг би й раніше: встиг би тоді в кіно на денний сеанс. На той фільм, що зветься «Саламандра» і на який ходять зараз усі. І коли їдеш у трамваї, чуєш відгуки: «Який жах! Жити після такого не хочеться!»

Однак і досі не пішов. Зима. Гуртожиток. Сусідів по кімнаті бачиш тільки сплячими. Вони працюють вдень, ти — вночі, а на вихідні їдеш за тридцять кілометрів до бабці, щоб викинути