Читати книгу - "Потрапити в сад"

...Одного літа мені вдалося дістати хату, що стояла найвище. Старе холуписько вросло в землю, як гриб, аж кури зазирали у вікна. Таку хату неможливо зрушити з місця, хіба розламати на тріски. Люди добре знають, що я люблю чинити по-своєму. Як схочу, то понесу й каміння, якому Творець повелів бути зісподу, а воді наверха.

Пліт я змила одним махом (то забавка — пара гнилих лат). А далі помалу залила обору, бо там не було жодної перепони, і наштовхнулася на стіни. За хвилю хата опинилася в моїх обіймах. Я вже змучилась і не могла одразу її розвалити. Почала вишукувати шпари, та ось гнилі двері легко піддалися, і я опинилася в нужденному помешканні, з якого не було чого виносити: купа лахів і пара глиняних мисок. Але на гаку висіла колиска з малою дитиною. Я зняла її та забрала з собою. Дитинка не спала, певно, їй видавалося, що то колише мати. Мусила скоро прокинутися, бо на долах почався дощ. Люди дивляться на повідь, як на виставу, бо є таки на що глянути: шумовиння чути аж у найдальших від мене хатах, а грубезні колоди крутяться, мов соломинки. У такі красні хвилі чуюся спроможною спричинити другий світовий потоп.

Люди помітили колиску з дитиною і зняли гвалт, хоч ніхто з них не наважився кинутись у воду. Тільки дитину мені збудили. Та сіла й з цікавістю почала роззиратися, нічого не тямлячи. Мала біле волосся і сині очі, а плечі були завинені в дранку. Я минула лементувальників, і який час ми мчали вздовж порожніх берегів. Могла б донести дитину до Дністра, але щораз треба було ширше розливатися. Ніщо так не послаблює річку, як широке і мілке ложе... Але ще два села я минула, два гурти людей, що кричали навздогін колисці з дитиною, перш ніж мені довелося залишити колиску під кущем шипшини, на мілині. Аж тоді дитина заплакала, і, певно, той страх переді мною на все життя зберігся в її душі, хоч я, ніби мати, колисала її на хвилях, не дала на поживу рибам. А може, то вона плакала за мною? Чи приходила потім до мене та дитинка, не знаю. Може, була вона серед пастушків, що гнали худобу студеної пори через воду, ранячи босі ноженята об каміння. Чи стояла на горбі у повідь, видивляючись, що я несу, бо й кусник деревини на даровизну вважався неабияким здобутком у ті вбогі часи.

Ні злого, ні доброго не спроможні були мені зробити вічні трудівники, що тільки воду мою здобували легко. Чи ж могли мене випити, перегородити, скалічити? Ще жила в них шаноба до ріки: не тікали від мене, селилися вздовж берегів.

Нині ложе моє зганьблене шукачами каміння й піску, у воді миють машини. Доли заростають верболозом, джерела замулюються...

Ми, ріки, покірно сходимо у царство смерті, і поверх нас залишаються пісок та пустеля. Вода не зникає. Вона зливається в єдиний підземний океан, куди ніколи не загляне сонце. Ріки зникають разом з річищами. А людська Пам’ять? Це теж океан з річок, що втекли під землю. І поверх них — каміння, пісок, забуття.

Пам’яті Бориса Жаданюка

...Біла брудна кицька на жовтій гарячій стерні. Перед смертю їй маряться птахи, що клюють її в голову, спину, живіт. Безліч птахів з тонкими гострими дзьобами терзають її мстиво і жадібно, і мука ця триває вічно.

...Сільська Муза — дебела гола молодиця з товстими ногами і широким лоном. Біля неї килимкове озерце, в якому плавають лебеді.

...Музики з негнучкими зашкарублими пальцями грають навіть вночі, проганяючи мерців-привидів, котрі вичікують на цвинтарі пияків, бо тим байдуже, з ким розмовляти, навіть з марами.

...Удень на горі колись мліла біла церковка. Низом йшла жіночка з головкою капусти, сіла відпочити. Обернулась — згадала, що нема церковки: ще до війни розвалили. А вона ж у ній вінчалась і дітей хрестила. Понесла тоту капусту поперед себе, важко ступаючи ногами в жиляках, що їх не сховають і грубі панчохи. Услід їй дивилися горобці, коти, невикопана картопля, зів’ялі ляльки кукурудзи.

У хаті — нечистий дух, закаляні стіни, давно нефарбована підлога. На тапчані коло печі — брат-каліка. Беззуба мати, що ледве ходить, кришить хліб у миску з помиями підсліпуватому псові.

— Я знаю, що у вас має бути ще одна картина...

— Нема, нема! Ви усі забрали ще того разу.

— Може, ви нею якусь дірку затулили?

— Не пам’ятаю, може, затулила. Нема господаря в хаті, то й дах тече. Ми обоє каліки. Жив би синок старший, я б не гризлася. А вмру, то й на тому світі буду думати, хто обійде меншого...

— Я б вам за неї гарно заплатив.

— Та знаю, що ви добрий чоловік!.. Корови не тримаю, свині так само. Ще коло курей можу ходити. Яйця продаю. То ви зі Львова, кажете?

— Зі Львова.

— А чи нема там сукняних чобіт на мене? Бо які не взую — ноги печуть. Хіба в сукняних ходити можу...

— Не знаю, подивлюся. А сусідам ваш син ніяких картин не дарував?

— Може, й дарував. Підіть попитайте, поки я борщ доварю.

Усіх людей села намалював на картині, бо село мале, а нині ще менше. Повно порожніх хат, і стежки до них позаростали, і вікна зогнили. Нема за чим плакати, думає той, хто купив кілька картин у старої баби. Він — теж художник. Малює лани з золотою пшеницею, доярок у стерильних халатах. І місто з трамваями, по якому ходив колись його товариш,