Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

— Еге, шукай вітра в полі!

— Знайдемо… — заспокоїв старого майор.

— Ну, дай бог, — дід встав і, попрощавшись, рушив до дверей. Біля порога потоптався: — А як воно, подзвонити щоб до вас. Можна?

— А чого ж, дзвоніть хоч вдень, хоч вночі.

— Ага-га. Спасибі, я з сільради вам дзенькну, як справи у вас, узнаватиму. А то, їй-бо, аж душа ниє. Піймати його, бусурмана, треба. Може, підсобити треба буде, то гукніть на нас, ми прийдемо. Усі, як один, з ружжами.

Старий, нарешті, переступив поріг і по-хазяйськи зачинив за собою двері, а майор пройшовся по кабінету, зупинився біля порога й задумався. Полікарпов лишив по собі небагато слідів, і розшукати його буде нелегко. Генерал скептично поставився до квитка, якого вдалося розшукати з такими трудами, а відомості, одержані від Галини Михайлівни, взяв під сумнів, вважаючи їх маневром досвідченого шпигуна. Але майор з досвіду знав, що оці малесенькі, на перший погляд, незначні деталі мають розкрити Полікарпова або хоч наведуть на певний слід.

Висадкою диверсанта зацікавилися, очевидно, навіть у Москві, бо генерал часто дзвонив і був стурбований, а це з ним траплялося рідко. Нарешті на вісімнадцять ноль-ноль викликав майора з Дениском. Чого? Доповідати? Він усе вже знає. Мабуть, якийсь план є в генерала, не інакше.

У кабінеті генерала, коли зайшли туди майор Дорофєєв та лейтенант Дениско, було накурено і, незважаючи на відчинені вікна, душно. Біля столу сиділо двоє худорлявих полковників і молодий лейтенант. На столі лежала розгорнута карта; генерал у розстебнутому кітелі стояв збоку, біля телефонного столика, і, заклавши руку в кишеню, розмовляв з кимсь по телефону. Провід, що тягнувся від трубки до апарата, був червоний. Генерал коротко кивнув Дорофєєву і Дениску і показав очима на стільці, приставлені до столу засідань.

— Немає ніяких даних, окрім тролейбусного квитка. Що дасть, питаєте? Принаймні знаємо, що агент цей з Портграда. Так. Так. Що? Не знаю. Одну хвилиночку, — генерал відсторонив трубку і, прикривши її долонею, спитав майора: — А які ще аргументи навели вас на думку про те, що Полікарпов живе в Портграді?

Майор підвівся.

— По-перше, він знає добре Портград.

— Це ще нічого не значить.

— По-друге, він знає напам'ять телефон міського стадіону.

— Ага-га. Далі.

— А далі знову ж цей квиток.

— А якщо виявиться… Але даруйте, — він швидко підняв трубку. — Алло, ви слухаєте? Полікарпов назвав номер службового (він натиснув на цьому слові), службового телефону міського стадіону. Очевидно, треба виходити саме з цих даних. Га? Ну, от. Я наполягаю саме на цьому варіанті. Ні, він поки що єдиний. Слухаю. Єсть!

Генерал поклав трубку, швидко пройшов до столу, застебнув для чогось кітель і, глянувши з-під сивих брів на майора Дорофєєва, сердито сказав:

— Обвів Полікарпов вас кругом пальця. Прикордонники! — він сів і потягся до коробки з цигарками. — А другого бачив хто-небудь?

— З наших ніхто. Мисливець один бачив. Каже, молодий, у військовій формі без погонів, демобілізований, одним словом.

— Ну, от тепер і впіймай його. Мало в нас демобілізованих зараз? Добре вони продумали все! Добре… Документи дістали йому справжні, і тепер шукайте вітра в полі, майоре Дорофєєв! — генерал кинув недокурену цигарку і пройшовся по кабінету. Полковники мовчали.

— Полікарпова треба знайти за всяку ціну, але не сполохати, бо тільки пильно стежачи за ним, ми зможемо знайти того, хто висадився у Садовську. У мене є такий план: лейтенанта Дениска, який Портград знає не гірше Полікарпова, — генерал приязно глянув у бік лейтенанта, — послати туди в розпорядження полковника. Ви ж Полікарпова знаєте в обличчя? — звернувся генерал до лейтенанта.

— Так точно, — підвівся Дениско.

— Сідайте, — сказав генерал. — Так от вам, як кажуть, і карти до рук. У Портграді працювати доведеться з досвідченими товаришами. І це буде вам на користь. Ви повинні розшукати Полікарпова і розділити з ним згадки про спільне купання, — генерал засміявся.

— Він повинен подякувати Полікарпову за вдалий постріл, — додав сміючись майор Дорофєєв.

— Ага, я ж забув, що вас поранено! Але куди? В шию? Ввічливий чоловік, цей Полікарпов, правда? — звернувся генерал до одного з полковників.

Той ствердно хитнув головою і сказав:

— Полікарпову, певне, тісно було стріляти з кабіни, інакше… Взагалі стрільці вони прекрасні.

— Так от, оцього прекрасного стрільця, лейтенанте, треба піймати будь-що, щоб йому не довелося більше демонструвати на нашій землі свого вміння. Ви готові зараз вилетіти в Портград? — спитав генерал Дениска.

Лейтенант переглянувся з майором.

— Готовий, товаришу генерал.

— От і добре.

— Дозвольте йти? — підвівся полковник, що досі не проронив жодного слова. Він виявився високим, піджарим, чимось невловимим схожим на хорта.

— Ідіть, — кивнув генерал і подав йому руку.

— Ходімте, лейтенанте, — повернувся полковник до Дениска.

— Товаришу генерал, дозвольте попрощатися з майором.

— Прошу, — генерал підвівся, почекав, доки Дениско попрощався з Дорофєєвим, і теж потиснув лейтенантові.

— Бажаю вам удачі. Тільки дивіться, не викличте у Полікарпова тривогу; через нього і тільки через нього ми знайдемо того, хто висадився вночі. Ну, та полковник дасть вам інструкції, як треба діяти. Ідіть.

Лейтенант повернувся через ліве плече і пішов до дверей, де його чекав спокійний і мовчазний полковник.

— Оце вам новий співробітник, — сказав генерал Дорофєєву, кивнувши на молоденького лейтенанта. — Замість Дениска.

Полковник відчинив двері, пропустив лейтенанта, і вже з прийомної Дениско почув голос генерала:

— Тепер обміркуємо становище. Човен… — двері зачинилися, і Дениско більше не почув нічого.