Читати книгу - "Слідами змови"

Ми майже не перемовлялися між собою. Занадто нас хвилювало цокотіння копит, занадто п'янило повітря, що вливалося струменем у легені.

Скоро, думав я, замість цокоту копит тут залунають інші звуки. На базарних майданах забубонять барабани, а сонце, що сьогодні так ласкаво сяє, заливаючи променями синє озеро й білу піну водоспадів, буде вигравати на кірасах і алебардах солдатів, на шоломах і гостряках списів.

Якщо королева врятується, все буде гаразд. Заколот ущухне, як і всі попередні повстання. Якщо ж королева загине, то нікому невідомо, що станеться з Англією. Щезне та підвалина, на якій не один десяток років тримається королівство. Знову спалахнуть релігійні чвари, і почнеться громадянська війна між великими феодалами, що спустошили Англію під час воєн Червоної та Білої троянди. Англія замість розвиватися поверне назад… Так, назад. Хоч би там що казали про стару королеву — за останні роки я сам зрозумів, що в неї багато вад, — вона принаймні дивилася вперед. За час її королювання Англія змінилась і виросла, хоч поступ давався їй дорогою ціною. Багато старовинних значних родин, особливо на Півночі, ненавидять королеву за те, що вона стоїть за нове, а вони захищають старе.

— У тебе є гроші? — несподівано спитала Кіт, перебиваючи мої думки.

— Ні, — відповів я, з жахом згадавши, що в мене справді немає ні пенса.

Гроші залишились там, де стояли наші коні й паки з крамом — у стайні містера Бела. А ті кілька пенсів, що я мав із собою, лежали разом з моїм одягом на острові посеред Алсвотеру.

— У мене є два з половиною пенси, — провадила Кіт. — Не такі гроші, щоб прогодувати двох чоловік та ще й двох коней до самого Лондона.

Так, грошей було не рясно. Ми потрапили в скрутне становище.

— Що ж, — сказала Кіт, — доведеться продати одного коня. Разом із цим розкішним сідлом він коштує силу грошей. Ти поїдеш далі на другому коні, а я… я спробую добратися піхотою.

— Ти так кажеш, бо жила весь час у теплі та в добрі, — зауважив я. — Тебе виховували, як панночку: всі знали, хто ти така, і ніхто не ставив під сумнів твоєї чесності.

— А минулого року? — обурено вигукнула вона.

— Я ж вийшов із простих людей, — провадив я, не звертаючи уваги на її слова, — і добре знаю, що люди не купують породистих коней у хлопчаків. Швидше за все нас просто запроторять до в'язниці як конокрадів.

Кіт зітхнула.

— Атож, твоя правда. Ми не скидаємося на дорослих і не викликаємо довіри. Але подумати тільки, по той бік гори, — додала вона, показуючи пальцем на велетня Гелвеліна, що височів ліворуч од нас, — лежить мій маєток…

— Занадто часто ти балакаєш за свій маєток, — обірвав я їй мову. — Той маєток стане твій через багато років, коли ти виростеш, а зараз він нам ні до чого.

— Так, але в тих місцях є люди, що допомогли б мені навіть сьогодні, якби я постукала в їхні двері. В кожному разі вони позичили б стільки грошей, скільки нам треба до Лондона.

— Однак переїхати через ту гору так само неможливо, як і вернутися назад у Лонсдейл, де ми теж розжилися б на гроші. Наш шлях лежить тільки вперед. Нічого, якось воно та буде.

Тепер ми пустили коней ступою, бо дорога пішла вгору до ущелини Данмейл Рейз, що лежала між двома бескидами — Сіт Сендал і Стіл Фел. По той бік перевалу був Вестморленд. Люди розповідали, що в цьому вузькому міжгір'ї, де видно тільки вузьку смужку неба, зазнав поразки й загинув Данмейл, останній камберлендський король. Це сталося давньої давнини, десь ще за римлян.

На вершині перевалу ми спинилися і злізли з коней, щоб дати їм відпочинок, якого вони давно потребували.

— Не можна їх замордувати, — сказав я ніби між іншим.

— Певна річ! — обурено вигукнула Кіт і поплескала чалого по спині. — Такі гарні коні!

— Ми не маємо права мчати увесь час стрімголов, бо нам ніде взяти свіжих коней. Доведеться глядіти цих і використати їх як:' найвигідніше.

— Ти гадаєш, що за нами женуться? — спитала Кіт озираючись.

Згори дорогу було видно на багато миль, і я не бачив на ній жодної живої душі. Якщо за нами й женуться, то нам пощастило далеко втекти від переслідувачів.

— Певна річ, вони кинулися навздогін, — відповів я. — Ми веземо повідомлення, що призведуть до смерті щонайменше дванадцять чоловік. Невже вони дадуть нам утекти?

— Але ж вони не наздоженуть нас: ці коні летять, наче той вихор.

— Ти сама не думаєш, що кажеш, Кіт. Наші «вихорі» потомляться, і змінити їх ніде. А наші переслідувачі будуть зовсім у іншому становищі. Уяви собі, що за нами женеться містер Армітуейт або, ще певніше, сер Філіп — коли йому пощастило втекти цілому від мого батька та наших сусідів. У нього є гроші, є ім'я. Якщо потрібно, він мінятиме коней у кожному місті.

— І дожене нас?

— Можливо. Триста миль — немалий шлях. Та не журися На те, щоб змінити коні, потрібен час. Якщо ці красені витривалі і ми глядітимемо їх, то зуміємо втекти від переслідувачів.

Я говорив якнайбадьоріше, але, свідчуся богом, зовсім не уявляв собі, як ми прогодуємо коней на два з половиною пенси, якщо навіть самі будемо живитися самим повітрям.

— Зачекай-но! — сказала Кіт, зазираючи в торбу, що була приторочена до сідла мого коня. — Нам, здається, пощастило. Містер Армтуейт, мабуть, ладнався сьогодні в далеку дорогу. — Вона витягла пакунок, загорнений у білу серветку. — Дивись, Піте: вівсяні млинці, сир, півкурки! Та ще на додачу й фляжка з вином!

— Ми збережемо її на крайній випадок.

Правду казати, я був певний,