Читати книгу - "Первісна. У вирі пророцтв"

Підвівшись, він сягнув рукою в свою черезплечну сумку, видобув звідти маґічного ліхтаря, поставив його на стіл і запалив, а сальну свічку, яка більше чаділа, ніж світила, натомість загасив. Лаврайн позадкував, уп’явшись причмеленим поглядом у ліхтар.

— Це… це…

— Це чистісінькі чари, — підтвердив Фейлан. — Самі розумієте, що ні про яку провокацію з боку короля й мови бути не може. Я вчинив напад на Вежу Елдиґар, убив ваших охоронців, а вас викрав.

Лаврайн зойкнув, зробив ще крок назад і гепнувся на сінник. Та відразу ж підхопився, бо той гидко смердів брудним старечим тілом, затулив лице руками й у відчаї закружляв по кімнаті.

— О ні… ні… Диве, за що?.. Я ж лише… лише хотів… Тепер мені гаплик! Тепер я мрець… Якщо не король, то поборники… І він, і вони…

Юнак відступив у найдальший від Фейлана куток, опустився на підлогу й розпачливо заридав. А Фейлан знову сів на лаву і став терпляче чекати. Він навмисно спровокував у Лаврайна істерику, щоб той дав волю своїм почуттям. Після бурхливого спалаху емоцій неодмінно приходить розслаблення, людина вгамовується і починає спокійніше сприймати всі лиха, які звалились на її голову.

Коли Лаврайнів плач поступово перейшов у тихі схлипи, Фейлан розсудливо заговорив:

— Насправді ситуація не така кепська, як ви гадаєте. Ніхто не знає й не дізнається, що вас визволив чаклун. Я влаштував усе так, ніби ви самі це зробили.

Лаврайн припинив схлипувати й підвів голову. В його очах зажевріли слабкі іскорки надії.

— І що ж я зробив?

— Серед ночі вдали, ніби вам стало зле, один з вартових зайшов перевірити, а ви задушили його відірваним шматком простирадла. Заволоділи пістолем, убили другого вартового, а через постріл у вежі здійнявся гармидер, і поки решта охоронців розбиралися, що до чого, вам вдалося прослизнути повз них непоміченим. А як вибралися за межі палацу, вже самі вигадаєте. Можете просто сказати, що вам посприяв один з ваших доброзичливців, і змовчати про деталі, мовляв, щоб не нашкодити йому. Будьте певні, ця моя послуга вам нічого не коштуватиме. Я не вимагатиму від вас ні грошей з королівської скарбниці, ні угоди про заклад душі.

— Але навіщо? — спантеличено запитав Лаврайн, продовжуючи сидіти в кутку. — Навіщо вам це? Ви ж чаклун і мали б допомагати королю. Він зрадив віру, виступив проти поборників… він ваш природний союзник. Але ви допомогли мені. Чому?

— Така воля Темного Володаря, — стримано відповів Фейлан. — А я лише виконую його наказ і не ставлю зайвих питань.

Від цих слів Лаврайн увесь зіщулився, а потім нервово розсміявся.

— Годі вам, шановний, не викаблучуйтесь! Це дурний народ вірить, що всі чаклуни й відьми служать Китрайлові. А я — принц, людина освічена, і не ведуся на побрехеньки наших поборників та проповідників.

— О! — здивовано підвів брови Фейлан. — То, виходить, ви не такий уже відданий Святій Вірі?

— Мені начхати на неї! — Втім, було видно, що Лаврайн і сам злякався своєї зухвалості. Либонь, досі ніколи не говорив цього вголос. — Вона призначена для того, щоб тримати в покорі голоту. Через те я завжди зневажав свого батька, мені було соромно, що він, такий блискучий вельможа, сприймає всі реліґійні нісенітниці з довірливістю затурканого селянина.

— Чому ж тоді ви не підтримали короля? Чому виступили проти нього?

— Бо він приречений на поразку. Може, його й підтримає більшість шляхти, але не народ. Прості лахлінці ладні й рідним дітям горлянку порвати за Святу Віру. Імар недооцінює силу народу, покладається лише на вищі верстви, і тому програє. А я наступний у черзі на престол, і мені вигідно підтримувати поборників. Хоч визнаю, що з цим передав куті меду, не варто було так різко засуджувати Імара. Тут я погарячкував… Але тепер, коли я вільний, це зіграє мені на користь. Тепер і рядові поборники, і дурний народ радо визнають мене своїм вождем. А Поборча Рада вже нічого не зможе з цим удіяти.

„Який же ти цинічний покидьок!“ — з відразою подумав Фейлан. — „Шкода, що не можу прибити тебе…“

— Як бачите, — вів далі Лаврайн, посміливішавши, — я з вами щирий. То й ви будьте зі мною відвертим, поясніть, чому допомагаєте мені. Які ваші мотиви?

— Це не лише мої мотиви. Я дію в інтересах більшості абрадських чаклунів. — Фейлан зрозумів, що принц, задля власного ж душевного спокою, нізащо не повірить у втручання в події Ан Нувіну, тому вирішив викласти точку зору, якої дотримувалося чимало вельмож на Абраді. — Ми зацікавлені в існуванні теперішнього режиму на Лахліні, нам на руку непримиренна позиція поборників щодо маґії. Те, що у вас коїться, застерігає мешканців Абраду від спроб заборонити вживання чарів. Страшні історії про тутешні порядки, про злиденне життя лахлінців, про масові переслідування ні в чому не винних людей, геть відбивають в абрадців бажання наслідувати ваш приклад. І поки існує Лахлін, де поборники, позбувшись чаклунів, захопили владу в країні, жоден абрадський король, жоден князь не наважиться обмежити чаклунських привілеїв. Саме з цієї причини нам невигідна перемога короля Імара. Ми хочемо, щоб Лахлін і надалі залишався страховищем для решти світу.

— Що ж, досить відверто, — сказав Лаврайн і врешті вибрався зі свого кутка. Навіть підійшов до столу і з трохи гидливою допитливістю оглянув маґічний ліхтар, хоча торкнутись до нього так і не наважився. — Але я не збагну, чому ви обрали такий складний шлях. Куди легше просто вбити короля.

„Що правда, то правда,“ — подумки погодився з ним Фейлан. Він і сам цього не розумів. Проте був радий, що не отримав такого наказу, бо симпатизував намірам Імара вкоротити Конґреґації руки і в глибині душі щиро бажав йому успіху…

— Це виключено, принце. Мені й так буде непереливки, якщо стане відомо про мою діяльність на Лахліні. Та, зрештою, життям лахлінських ґвардійців ніхто особливо не перейматиметься. А от