Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Уроки мені в голову вже не йшли. Сиджу, читаю, що є сили намагаюсь зосередитись і раптом ловлю себе на тому, що думаю про фінку. Я ще кілька разів забігав у кімнату до дяді Власа, щоб потримати в руках оту грізну і чудесну зброю. Але швидко повертався, щоб, бува, мама не помітила.
Мама ж була дуже задоволена, що того вечора я залишився вдома, і навіть запитала:
— Чому це ти, Левко, сьогодні гуляти не йдеш?
— Уроків багато, — відповів я заклопотано.
Вона похвалила;
— Молодчина. Вчи, вчи, заробляй п'ятірки.
Звідки їй було догадатись, що ні уроки, ні п'ятірки, ні двійки зараз мене зовсім не цікавили?
Ніч минула тривожно. Тільки-но мене зборе сон, як я уже бачу себе з фінкою в руці. Я крадусь до фашистського вартового. А він раптом обертається й сміється: «Я знаю, що це не твоя фінка, а моя, і ти мене нею не вб'єш…» І я бачу, що передо мною не ворожий вартовий, а сам дядя Влас… Потім хтось ішов з фінкою на мене, і вона виростала в руках невідомого до розміру вогняного меча, який я бачив на картинці в книзі «Народні казки».
На ранок дядя Влас з моря не повернувся.
Тато лагодився на роботу. Мама готувала сніданок.
А я шмигнув у сусідню кімнату, блискавично схопив фінку і засунув її за пазуху. Потім уже в своїй кімнаті так само похапцем переховав у портфель.
Відчуваючи, як мене всього термосить, я помахав руками та подригав ногами, вдаючи, що роблю фіззарядку, за що мене тут же похвалив тато, надсилу проковтнув сніданок і неквапно вийшов з хати.
Від порога до воріт я вже біг…
Я розумів, що роблю щось негарне, що я не маю права без дозволу брати чужу та ще й таку річ, але я втішав себе тим, що все обійдеться гаразд. Я тільки покажу хлопцям фінку й одразу ж повішу її на місце. Ніхто й не дізнається дома.
По дорозі до школи я забіг у підворіття, витяг з портфеля фінку і причепив до пояса. Під полою піджака її не видно було.
У школі учнів ще було мало. Та хіба втримаєш таку таємницю при собі! І трохи захриплим від хвилювання голосом я сказав:
— Хлопці, дивіться, що у мене є!..
— Ох ти!.. — вигукнув Ілько і аж зблід.
Всі потяглися до фінки. Мацали її руками, захоплено хвалили, просили, щоб дав потримати. Я великодушно давав, почуваючи себе не на землі, а десь у понадхмар'ї.
— Де ти взяв? — підступив і Павка.
Його запитання прозвучало спокійніше, ніж мені хотілось, тому, щоб і його все-таки пройняти, я збрехав:
— Це мені дядя Влас подарував. Той, що в нас живе…?Збрехавши, я, мабуть, почервонів (хоч обличчя моє й так увесь час палало від збудження!), але слова вже вирвались, і я став брехати далі:
— Це він мені за те, що я його собаку, Прибоя, врятував. Але в очах у Павки все ще просвічувалась недовіра.
— А ти не брешеш?.. Щоб фінку?.. — І він покрутив головою та ще й зневажливо відкопилив нижню губу.
Мене навіть образили Павчині слова, і я, як спущений з прив'язу жеребчик, понісся на відчай душі:
— Брешу?.. Я брешу?.. Якщо хочеш знати, то у нього ще одна є, куди краща за цю!.. Так ту він собі залишив, а цю мені віддав. На, каже, Левко, на згадку…
Не знаю, що б я ще вигадав, але в цей час черговий крикнув, що йде математичка Ксенія Петрівна, і цим врятував мене від дальшої брехні.
Урок минав неспокійно. Збудження, що його викликала моя фінка, не уляглося. Хлопці тільки те й робили, що поглядали на мене та перешіптувались. А Ілько навіть кинув мені папірця, в якому написав, що тепер, коли у нас є фінка, ми будемо грати в таку гру, про яку я досі й уявлення не мав!.. Я кивнув йому головою, що згоден.
Але тут мій надхмарний настрій пригасила Ксенія Петрівна цілком земним запитанням:
— Лебідь, чому ти вертишся і неуважно слухаєш?.. І взагалі, що це з усіма вами сьогодні?
Клас принишк. Я аж голову втяг у плечі. А що, як хтось оце зараз бовкне?..
Але нічого не сталося.
Та як тільки дзвінок сповістив про перерву ї математичка вийшла з класу, знову всі потяглися до мене, мов до магніту.
Так було майже до кінця занять. І коли вже мій тріумф досяг вершини, коли я відчув, що навіть утомився від уваги до себе, сталася катастрофа.
На останній перерві мене покликала в учительську Марія Степанівна і, пронизуючи наскрізь колючим поглядом, запитала:
— Лебідь, що у тебе в кишені?
— Нічого немає, — відповів я. І це була правда, бо фінка висіла на поясі, а я уже здогадався, що її цікавить.
— Виверни кишені, — наказала вона.
Я вивернув. Випав недогризок олівця, задзвенів п'ятак, покотившись по підлозі, заторохтіли два каштани, а на долоні в мене був тільки шарикопідшипник, який я знайшов у порту.
— А фінка в тебе є? — Марія Степанівна потроху втрачала самовладу.
Діватись було нікуди.
— Є…
— Де вона?
Я відгорнув полу піджака.
— Ось…
— Дай сюди!
В грудях у мене похололо.
— Я не можу. Це…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори в двох томах. Том II», після закриття браузера.