Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він приглядається до майбутньої отруювачки. Звичайна учениця початкової школи. Симпатична, ледь косоока, з короткою зачіскою, у платтячку кольору магрибських барханів та новеньких яскраво-жовтих сандалях. Ярковський наказує тілесній станції наблизитись до Ілони. Тіло вже починає виконувати наказ, зрушує з місця, коли щось його зупиняє. Руки Ярковського-старшого лягають на плечі сина, він щось каже, але слова нерозбірливі.
Обличчя Ярковського-дитини обертається на ці слова. Тілесна станція задирає голову і дивиться на неголене підборіддя батька. «Він хоче, щоби я посидів біля колекції, – здогадується еспер. – Вірніше не я, а це клишаве дитяче тіло».
Тілесна станція слухняно чалапає до алюмінієвої конструкції, на якій гордо спочиває колекція Ярковських.
«Не Ярковських, а Ярковського», – несподівано виправляє розумне згущення. Його слова вібрують у тому просторі, який еспер звик вважати своїм місцем мешкання.
«Це ти, тато?»
Згущення знову перетворюється на впертого партизана і не відповідає. Тим часом тілесна станція вмощується на розкладному стільці поряд з колекцією. Старший Ярковський розчиняється у навколишніх рушеннях. Народу в Ампірній залі більшає. Перекупники та міські божевільні обступають столик Балтера щільним кільцем.
Раптом він бачить поряд із батьковою колекцією Ілону. Вона бере з обтягнутого чорним оксамитом планшету срібний флорин, дивиться просто в очі Ярковському й щось каже. Як і у випадку з батьком, слова зливаються у суцільний потік голосних.
А-ао-у-оео-е-ау.
Він не відповідає. Зрештою, не розуміє, чого саме хоче від нього ця малолітня аватара Брунгільди і леді Макбет. Ілона, не дочекавшись відповіді, засовує до розмальованої кошенятами дитячої торбинки флорин і йде собі.
Що робити?
Бігти за викрадачкою не випадає, бо навколо немало людей, здатних за мить вполовинити залишену без догляду колекцію. Але й попускати такого нахабства не можна.
«Біжи за нею!» – просинається розумне згущення. Він наказує тілесній станції бігти. Та опирається наказові, робить безладні рухи, відтак все ж таки підводиться, залишає свій пост і йде в тому напрямі, куди зникла Ілона. Колеги Ярковського-старшого проводжають молодшого тривожно здивованими поглядами. Один з колекціонерів, здається есперові, щось каже малому. Не відволікатись. В нього є мета, важливіша за проблеми темпоральних привидів. Він переслідує дух злодійки з древнього відмацького клану. «Обрану змієм», – як визначив інший (навдивовиж знаючий і балакучий) привид. І не важливо, що злодійка виглядає як дівчинка у жовтих сандалях. На петлях демони ховаються і в ангельських подобах.
Межова концентрація.
Жовті сандалі.
«Треба зачепитись за ці кляті сандалі», – вирішує еспер. Мандри петлями навчили його шукати й знаходити «якорі» – яскраві деталі і форми, якими впійманий час маркує свої заплутані стежки. Він рушає до виходу з Ампірної зали й одразу наштовхується поглядом на рухливі жовті плями – привид Ілони вже в коридорі і швидко йде до сходів.
Ноги тілесної станції наче ватні, вони фатально не встигають за спритними ніжками у жовтих сандалях. Відчуття безсилля змушує вібрувати навіть розумне згущення.
Він у коридорі. Оглядається. Ілони ніде немає.
Тілесна станція повільно – так повільно, що хочеться прискорити її копняками – чалапає сходами до другого поверху.
«Треба на третій», – підказує розумне згущення.
«І що там?»
Розумне згущення мовчить. Сходинка, друга, третя, одинадцята. Він змушує малого Ярковського подивитись вгору. І завмирає.
Зі сходового майданчика звисає й дивиться просто йому в очі велетенська змія. Змія з жовтими фасетковими очима і членистими вусиками, неможлива в опорній реальності напіврептилія-напівкомаха.
«Почалось!» – він навіть радіє цьому прояву тутешнього божевілля. Петля лише прикидувалась правильною, а тепер показала свою звихнену сутність. Колір вказує на стежку перетворень: жовті сандалі передають естафету жовтим очам. За мить стежка може привести до жовтої стелі, або до жовтого мавпячого хвоста – впійманий час щедрий на форми; проте кольоровий маркер поведе еспера слідами вплетених у цю реальність вчинків і вражень – далі й далі, до нових божевільних видінь.
Він змушує тілесну станцію зробити ще кілька кроків і раптом відчуває, як щось тече під її штанами.
«Перелякався», – йому стає шкода станції; все ж таки це не хтось, а він сам, Олександр Ярковський-молодший, його частково самобутнє (але все ж таки самобутнє, живе, мисляче) відображення на одній з бічних ліній часу. Він дивиться в жовті очі змії й раптом починає розуміти, що зараз тіло малого помре вкушене, розірване або ж задушене гадом. І він не знає, що буде далі з його власною свідомістю.
Існування.
Неіснування.
Щось третє.
«Думаєш, тут можна ходити безкарно? Невдовзі зрозумієш…» – це не пам’ять підказує, це злорадне розумне згущення цитує привида Бусурманка.
Його лише починає охоплювати жах, коли живий вихор з пір’їв і ненависті навалюється на змієподібне чудисько. Хижий птах запускає кігті й дзьоб у гаспидову плоть, жовта кров бризкає навсібіч. Змія підтягує довге тіло, напружує, розгортає його, немов батіг; лише тепер еспер бачить, яка вона величезна і сильна. Тіло-батіг намагається влучити в нападника, зламати його крила, збити на сходи, розтрощити кістки об мармур. Але птах блискавичним маневром ухиляється від удару. Батіг ляскає об стіну, сиплеться штукатурка, відламується і падає шматок ліпнини. Змія судомно скручується. А орлині кігті вибирають залишки комашиних очиськ, деформують і нищать тілесну станцію Жовтого духу.
Ярковський не дивується появі птаха.
«Все як у Ніцше, – його думка блимає, наче сигнальна лампочка. – Де змія, там і орел».
Він вже здогадується, хто прийшов на допомогу. Здогадується, завдяки цитаті. Солтис полюбляв перечитувати той уривок із поеми Ніцше, де Заратустра у супроводі змії і орла виходить назустріч Сонцю.
Аве, Наставнику!
Дитяче тіло, у якому він мешкає, нічим не здатне допомогти могутньому духові, що незнамо як промкнувся до цієї звихнутої петлі, до Логова, де змії влаштували есперові пастку. Ярковський наказує тілесній станції відступити, щоби не потрапити під удари зміїного тіла. Але не встигає.
Хвіст потвори підсікає ноги малого, як серп – стеблини достиглих злаків. Навколишній світ перевертається, спалахує червоним, відтак занурюється у темряву. Але оператор впійманого часу не дає есперові ані секунди на переляк. Темрява навколо Ярковського відчутно змінюється. Тепер це вже не темрява безодні, а нічний простір нової петлі. Ліхтарі ледь освітлюють цю частину парку, а за великою каруселлю згустились окантовані місячним сяйвом тіні. Там причаїлись двоє – чоловік і жінка.
Обличчя чоловіка роздивитись не вдається. На ньому куртка з просторим каптуром. Жінка обмотала голову хусткою. Але еспер знає, хто вона, тому що навіть темрява не здатна приховати ядучо-стронціанового кольору її кросівок.
«Вона», – підтверджує розумне згущення.
Ярковський намагається визначити, що саме править йому за тілесну станцію. Марно. Він не бачить й не відчуває жодного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…», після закриття браузера.