Читати книгу - "Марина — цариця московська"

справляти не в Самборі — все ж таки провінція, далека околиця королівства, місце не вельми престижне для такої події, а в самій Польщі, у Кракові, ще недавній столиці королівства, де все ще зберігалася столична пишнота, — там і відбулося заочне заручення нового російського царя з дочкою польського воєводи.

В історії збереглися свідчення очевидців і учасників церемонії, що їй одразу ж було надане державне значення, на кшталт того, що молода сяяла-квітла в пишному білому платті, що так їй личило, підкреслювало її молодість і свіжу юність, а на голові вона мала корону з брильянтами і самоцвітами.

Дівоча талія в молодої була — на заздрість іншим панійкам на диво тоненькою, біле плаття її облягало щільно, а далі воно розходилося віялом, наче перевернутим донизу бокалом, — пишне-препишне, до самих коштовних черевичків на струнких ніжках...

«22 листопада 1605 року (за григоріанським календарем, що був прийнятий в Речі Посполитій) відбулося вінчання московської цариці (slub carowey Mockiewskiey) Марини Мнішек через посла царя Дмитрія Івановича. (Укладення шлюбу per procura через особливо довірену особу допускалося в католицькій церкві, хоч і не визнається православ’ям.)

До того були домовленості царських гінців з воєводою Юрієм Мнішеком, що тривали в кінці літа 1605 року.

В Річ Посполиту для здійснення такої вседержавної церемонії прибув посол московського царя з дорученням не лише просити у короля дозволу на шлюб царя з підданою королівства Мариною Мнішек, а й з інструкціями, як саме мають відбутися заручини, були також привезені дарунки для нареченої. Правда, із застереженням, що для руських Марина Мнішек стане дружиною царя лише після здій­снення обряду православним патріархом. Хоча, на думку католицьких ієрархів, Марина ставала жоною царя вже після заручин в Речі Посполитій, адже ті заручини прирівнюються до фактичного шлюбу...

Гуляв Краків того року, ох і гуляв!

Ні до того, ні після у славному-преславному Кракові, чи не від часів самого пана Крака, засновника і володаря первісної фортеці на місці нинішнього міста, таких урочистостей не спостерігалося, як тоді, коли воєвода Юрій Мнішек справляв заручини, що їх польською стороною було сприйнято як весілля, хоч і без молодого, коли вся шляхетна Польща і звичайно ж Литва зібралися на те дійство.

Хто тільки не вшанував своєю присутністю заручини Марини Мнішек з московським царем — від самого короля Речі Посполитої його величності Сигізмунда III до... до останнього свояка з численного роду Мнішеків, не кажучи вже про ясновельможне панство та перших осіб королівства. Всі державці були там — магнати, сенатори, графи, воєводи, всі уродзонні та можні, представники чи не всіх славних родів, увінчаних гербами Речі Посполитої...

Гуляв Краків, святкувала Польща свою чи не найбільшу на той час побіду! Ще б пак! Таке в королівстві лучилося, таке!.. Полячка заручувалася з московським царем! Таке справді могло трапитись лише раз чи не на тисячу років. День 22 листопада 1605 року був воістину зоряним часом для Мнішеків, їхнім найвищим злетом і тріумфом. Навіть поети були запрошені на таку церемонію, два Яни — Жабциць і Юрковський — і тут же, римуючи один поперед одного рядки, майстри ліричного пера славили Гіменея і саму пані фортуну, дякуючи якій «два великих народи, польський і московський, поєдналися в особі царя Дмитрія Івановича і чарівної дщері Марини, дочки воєводи сандомирського графа, сенатора Юрія Мнішека, а тепер вже цариці московської».

Впадаючи в поетичний раж, Марину величали «найславетнішою слов’янською дщерью», наголошували, що вона «прикрашена доброчинностями, як небо зорями» — і т. д., і т. п. в тому ж велеречивому дусі, скільки в кого вистачало снаги і поетичного порівняння, романтичного пафосу, афектацій та метафор, не кажучи вже про героїчно-величальні епітети...

Усі тільки й говорили, що про майбутнє весілля, яке відбудеться у Москві, в Грановитій палаті Кремля, та про коронацію — теж у Кремлі, Марини Мнішек на російську царицю; що на те весілля — епохальне, історичне для обох держав, та й для усієї Європи! — вже заздалегідь були запрошені король Сигізмунд III, королевич Владислав, шведська принцеса Анна, папський нунцій Рангоні, посли і посланники, сенатори Польської корони та Великого князівства Литовського і... І, як би ми сьогодні сказали, ледь чи не увесь бомонд — найвишуканіше аристократичне товариство Польщі й Литви, що разом тоді складали єдину державу Річ Посполиту, що з польської перекладалася як республіка, офіційна назва об’єднаної польсько-литовської держави з часів Люблінської унії 1569-го і до 1795 року.

Краків був улюбленим містом Марини Мнішек — це крім Самбора, на її другій батьківщині, де вона народилася і виросла. Хоча Самбір довгий час і належав польським королям, але все ж це була Україна, приєднаний до королівства край, що став її вітчизною. Тоді ж як Польща була етнічною батьківщиною, землею її пращурів, прадідів, дідів і батьків, краєм, з якого походило коріння славного роду Мнішеків. І в тому краї Краків — старовинне польське місто, оповите своєю, тільки йому притаманною красою і зачаруванням вкупі з легендами і переданнями, чарувало завжди.

«Не в один день Краків будувався», — кажуть в Польщі, коли хочуть наголосити; не все зразу, треба набратися терпіння та старання, і все тоді — але поступово — буде.

Буваючи в Кракові, Марина любила гуляти схилами Вавельського пагорба, де колись починалася фортеця князя Крака, легендарна, що стала початком Кракова, названого так на честь свого першого ватага, і де були кафедральний собор та королівська резиденція; любила рано-вранці блукати його вуличками й тихими бульварами, коли ще стелився туман з Вісли, чи в полудень, як сонце піднімалося над Ринковою площею, коли з головної башти Марьяцького костьолу лунали звуки «Гейнали»...

Якщо в’їжджати в місто через Флоріанські ворота, то по­трапиш на одну з найгарніших вулиць Кракова, що на Ринковій площі замикається Марьяцьким костьолом — найвідомішою готичною спорудою Польщі.

Найвища башта костьолу була водночас і найвищою спорудою міста. З неї добре проглядався навколишній простір, навіть по той бік оборонних мурів, а тому з головної башти костьолу дозорці зірко-пильно оглядали далекі околиці і коли хто з них завбачав ворогів, то відразу ж трубив сигнал небезпеки. Йому