Читати книгу - "Наступна станція - смерть"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- І які ж у вас результати аналізів, дозвольте поцікавитися?
- Якби це були гастролери, то наші агенти давно б уже кожного розкусили, змалювали і настукали. А так - справи набагато гірші.
- Куди вже гірші! Піввагона дефіцитного барахла як корова язиком злизала! Кажіть, не тягніть!
Полкан встав, обсмикнув за звичкою кітель і чітко відрапортував:
- Радянська інтелігенція в особі окремих невстановлених представників перейшла від хорового співу блатних пісень до реальних дій.
Генерал встав, обіперся обома руками об стіл і наказав:
- Підстави, мотив? Викладайте.
- Мотив? Будь ласка. З такими зарплатами, як у наших вчителів та інженерів, залишається тільки красти. Що вони й роблять. А оскільки люди вони творчі, талановиті, то роблять це з фантазією. І крадіжка - це ще півбіди. У Москві нещодавно в одному величезному НДІ молоді фахівці вбили двох інкасаторів і касира. Здобич - сто тисяч карбованців. А головне - чисто працювали. Вляпалися абсолютно випадково. Про це навіть «Літературка» писала. І що цікаво - у жодного з них не було ніяких зв’язків зі злочинним світом.
Генерал повільно сів і махнув рукою Полковнику, мовляв, із нього досить. Потому благально глянув на Старого:
- Іване Борисовичу, хоч ви щось втішне скажіть!
- Скажу. Крадіжки дефіцитного верхнього одягу припинились, як і почались. Одразу. Тиша!
- Невже ми їх сполохали?
- Навряд, товаришу генерал. Вони, вибачайте, не фраєри. Їх жадібність не згубить. Прорахували заздалегідь, скільки їм потрібно до повного щастя, свій план виконали - і все!
- Таке вже було, Іване Борисовичу, з отими килимами під Універмагом, пам’ятаєте?
- Вік не забуду. Як перше побачення і першого вбитого німця. То які будуть розпорядження по розшуку?
- Повертаємося до нормального режиму роботи. Спецгрупи розформувати, матеріали систематизувати і передати злодійській бригаді. Продовжити спостереження за комісійними магазинами, базарами і особливо нелегальними барахолками.
- І хімчистками! - раптом виявив свою обізнаність Полкан. - бо ту ж саму дублянку кольору пряженого молока перефарбувати у чорний - і ходи у ній під вікнами Управи! І ніхто й уваги не зверне.
- Погоджуюсь. І хімчистки. Має ж це крадене десь сплисти, врешті решт. Не будуть же вони його самі носити!
Тут і я нарешті пробився:
- Дозвольте, товаришу генерал! Якщо спливе, то не у нас у Києві і навіть не в Україні. А там, де клімат суворіший і люди більше заробляють.
- Спасибі за ідею, Сирота. Доведеться, либонь, і тебе спровадити для продовження служби туди, де клімат суворіший. І люди теж. Щоб охолов. Для тебе зараз головна проблема - аби на Оболоні новий народний месник не сплив зі старим армійським карабіном. Бо поради давати у нас є кому, а от бандитів ловити… Запитання є?
- Товаришу генерал, я тут доки по всім цим прохідним дворам бігав, то зовсім зв'язок із життям втратив. Я ще на гачку у міської прокуратури чи вже ні?
- Сирота, якщо недочув на оперативці, то повторю ще раз, спеціально для тебе. Тебе повернули на оперативну роботу розпорядженням Республіканської Прокуратури.
- Товаришу генерал, вибачте, але ви краще мене знаєте: ота «Д-2Ц»…
- Що-що?
- «Дошка-дві цицьки» - так вона не тільки на Генеральну Прокуратуру попре, а й навіть на Генерального Секретаря… Організації Об’єднаних Націй, маю на увазі.
Генерал з бойової стойки перейшов у розслаблену і навіть посміхнувся:
- Товаришу полковник, заберіть цю жертву прокурорського свавілля до себе в кабінет і введіть у курс, що там у нас… гм… з дошками. Товариші офіцери, всі вільні!
Полкан не був би самим собою, якби не упередив розмову у своєму кабінеті до-о-овжелезною мхатівською паузою. Потім почав здалеку:
- Може ти чув, Сирота, що доки ти бігав по театрах у Москві помер один ну дуже серйозний прокурор, племінник якого наглядає за нашою Республіканською Прокуратурою.
- Це той, котрий нашу «плоскодонку» лапав?
- Той самий.
- Про те, що його дядько гигнувся… звиняйте, відійшов, я не чув. Але, присягаюсь, що не маю до цього сумного факту ніякого відношення.
- Я так і думав. Хоча були сумніви. А тобі відомо, що племінник з горя занепав здоров’ям?
- Буває, товаришу полковник, що небожі переживають більше, ніж рідні діти.
- Це точно. Наш небіж допи… допереживався до того, що його за станом здоров’я мусили перевести в районну прокуратуру десь у Костромській області.
- Прикро. Особливо його пасії.
- Звісно. Бо й пасію - того… поки що коротнули за штатом. Не повіриш - скирдує папірці в архівному управлінні. Але найгірше для неї ще попереду.
- Як, це ще не все?
- Ні, не все! З’ясувалося, що вона хімічила зі слідчими справами, робила собі хорошу статистику.
- Розкажіть, товаришу полковник, може й нам знадобиться?
- Цить, дотепнику! Вона брала собі тільки стовідсотково надійні справи, а решту або закривала начебто за відсутністю доказів, або перекваліфіковувала на легку статтю. А це вже кримінал. Уявляєш, як її в жіночій «зоні»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наступна станція - смерть», після закриття браузера.