Читати книгу - "Містичний вальс"

у чоловіка, про якого ти знаєш тільки титул, ім’я і те, які в нього сідниці. Не може бути, щоб вона закохалася в цей голос, коли вперше почула його, і в ці руки — коли Олесь вперше торкнувся її пальців своїми, такими витончено-довгими, такими аристократичними, королівськими, і в ці очі — коли він підвівся їй назустріч, і підвів очі, і їй здалося, що вона падає в небо… Падає в небо — ну що за маячня! Очі, руки, голос… вона ж не в анатомічному музеї! Що се за розбирання любові на складові? Це неправильно! Що ще вона не згадала? Руки, ноги, зуби? Се як лекції з анатомії, котрі читали їм, аби вони, майбутні провізори, добре вивчили, як впливають ті чи інші ліки та їхні побічні ефекти на внутрішні органи людини. Але Олесь — не манекен із розкритою грудною кліткою. Він її біль, це правда, гіркувато-солодкий, як мед, біль, і… він просто прекрасний. Вона дивиться на нього очима серця, він дорогий їй — чи це жалість породила кохання, чи те кохання, вже давно народжене, нагло окупувало її беззахисне серце, Лана не відала. Вона лиш дивилась жадібно на схилену перед нею в очікуванні вироку русоволосу голову… о, так, не забути б ще волосся — на вигляд таке начебто непокірне, жорстке, і таке гладеньке на дотик — мов шовк! І ще вуста, цю їхню манеру складатись у найрізноманітніші усміхи — провокаційні, лукаві, завзяті, бентежливі, дражливі, і при цьому ніжні — ніжні завжди. А ті цілунки — в покоях та у нічному місті… ой, файні ви, місячні нічки, залиті блідим віддзеркаленням сонячного лику, із небесами, покропленими золотавими бризками, та чоловіком, якій обіймає тебе так, наче кохає! Наче… Сірі очі, неймовірно прохальні, зазирнули прямо йому в душу.

— Олесю…

— Так уже не терпиться, га? — почувся за спиною Лани лукавий жіночий голос, грудний, але з дзвінкими сріблястими переливами. — Ну то, бачу, не такий ти і хворий, як те мені казали!

— Мамо Ганно! — сміючись, Олесь кинувся в обійми високої, ставної, дуже просто одягнутої жінки, яка схрестила на його спині довгі, повні руки, мов пташка, що намагається боронити своє пташеня. — Казали вам, аякже! Хоч не ганьбіть мене перед чаклункою! Чи я не відаю, що ви з палацу не вилазили, біля мене просиділи дві доби, аж поки…

— Поки той підтоптаний старий дурень не сказав, що ти помираєш, — зітхнувши, продовжила «старенька» годувальниця, яка у свої п’ятдесят без жодних пластичних операцій виглядала на тридцять п’ять, і Світлана якось так відразу, з контексту зрозуміла, що мова йде про Світозара. — Тоді я пішла. Не могла, синку… хотіла залишитись до кінця — і не змогла на те дивитись. Як подумала, що ти конатимеш, а я, безсила, стоятиму поруч, і нічим не зможу зарадити, так ледь серце не зупинилось. Мене Ромко з покоїв майже виніс. Обіцяв дати знати, коли будуть зміни — будь-які, і таки дотримав слова. То се ти, юнко, — мама Ганна нарешті розімкнула обійми, запхала під білу хустку з вишитими на ній рожевими трояндами непокірне темно-каштанове пасмо, колір якого підозріло нагадував чуприну радника, і глянула на Лану пронизливими темно-сірими очима, — врятувала від смерті мого Олеся?

— Так, пані, — почала було та, але договорити не встигла, бо годувальниця підійшла до неї ближче і без жодного звуку опустилась на коліна, обійнявши Лану за ноги так, що та не могла ані вивільнитись, ані підняти жінку. І тоді дівчина зробила те єдине, що могла — нахилилась і теж обійняла пані Ганну. Цей жест годувальниці сказав Світлані більше, аніж сотня вдячних слів, видушених королевою.

— Не дякую тобі, зоре моя, — прошепотіла жінка, — бо ще таких слів не написано, що все виказали б, та знай одне — тепер я маю доню.

— Та зведіться ж, — Лана ледь не плакала. — Мамо….

Ганна послухалась і піднялася, взявши Лану за руку і проводячи її ближче до своєї оселі. Надворі, під вікном хатинки стояв дерев’яний, грубо виструганий стіл, а навколо нього — довгі, з поверхнею із однієї дошки, ослони.

— Сідайте, — махнувши рукою в бік тих лавиць, сказала жінка, — я миттю. Зараз буде частування.

— Яке ще частування? — скрикнула Лана, та Ганна вже зникла у низеньких дверях хатинки. Олесь засміявся.

— Не старайся, її не зупинити. Мама Ганна не заспокоїться, доки не виставить на стіл все їстівне, що водиться у хаті.

Стіл дійсно заростав наїдками із вражаючою швидкістю. Медові стільники у великім глинянім полумиску, молоко, сир, свіжі, щойно збирані вершки, абрикоси розміром з кулак дорослого мужчини, домашній хліб — о, за той незрівнянний, духмяний аромат і півжиття віддати не шкода! — та ще й малина — стигла, соковита, кольору звабливих жіночих губ! Лані якось враз пригадалось, що зранку вона не снідала.

— Неймовірно! — вигукнула вона, підчищаючи дерев’яною ложкою залишки малини зі своєї миски. — Ніколи раніше не їла таких запашних ягід! У нас вони зовсім інакші.

— У вас — це де, чаклунко? — уточнила годувальниця, теж, очевидно, не маючи потреби дізнаватись Ланине ім’я. Дівчина знизала плечима.

— Мене звуть Світлана.

— Серйозно? — Ганна чомусь прийшла в телячий захват. — А Світозар знає?

— Я сказала йому.

— Його грець не вхопив? Міцний дідуган!

— Мамо!

— Все, синку, мовчу, — спохватилася ткаля. — Я так, просто… а що, як раптом — диво? То де це «у вас», Світлано?

— Там, звідки я прийшла.

Яке питання, така й відповідь, га, раба Божа Світлано?

Господи, якщо будеш