Читати книгу - "Скалаки"

Нівлти-Рихетські; тепер на ній хазяйнував Антонін Нівлт, котрий так прагнув порятувати люд у біді. Хоч йому й не допікали нужда та панщина, неволя не давила його, однак він день і ніч думав, як зарадити лиху.

В домовлену неділю на рихту зійшлися запрошені — найповажніші люди з околишніх сіл. При великій світлиці з небіленими стінами й старосвітніми меблями була хатина, в ній і зібралися на раду селяни. Обличчя їхні, здебільшого змарнілі, зморшкуваті, були невеселі. Поруч Рихетського сидів Балтазар Уждян. З ним прийшла й Лідушка: старий хотів якось розважити зажурену дівчину. Перш ніж зайти до товариства, він звів її з дочкою Рихетського, трохи меншою од Лідки. Челядь і дівчата пішли в церкву до ранньої вечерні, чоловіки зачинились у хатині. В великій світлиці сиділа сама господиня. Надворі був ясний весняний день, липи тихенько шелестіли, та зрідка долітали з церкви приглушені звуки органа. З хатини чутно було гомін — спершу тільки голос Рихетського, потім Уждяна, а далі й інших.

У церкві на пагорку Лідка, стоячи навколішках, повторювала за священиком слова літанії. Заграв орган, люди заспівали, а Лідка все молилася за того, хто, може, колись бував тут із своїм батьком. Відправа скінчилась, люди почали виходити. Лідка підвелася, лиш коли її покликала Барушка Рихетська. За дверима вони зупинились: там стовпилися люди, тісним колом обступивши когось. Крізь галас чути було регіт та окремі слова цікавих глядачів. Дівчата протиснулися до середини й побачили чоловіка, що зібрав біля себе такий гурт. На ньому була нужденна, латана-перелатана одіж, при лівому боці висіла химерна стара торба. Капелюх на чорних кучерях був весь обвішаний всілякими цяцьками, яскравими образками, клаптиками, стрічечками, обтиканий пір’ям. Лідка, зачувши голос цієї прояви, похолола.

— Божевільний! Так він, сердега, знавіснів! — чула дівчина круг себе. Дивак поки що стояв до неї спиною.— Ви послухайте, послухайте! Чули ви таке?

— Таж бога немає вдома, він забув про вас! Ха-ха-ха! Забув, а ви його шукаєте. Він у березняку сховався, а ви його шукаєте! Стривайте! Гей, ти, чорнява, чуєш? От буде скоро храм, так приїде пан управитель, і пан писар з ним; отоді ми їх почастуємо! Спіймаємо в лісі зайчика, а вам зостануться сколотини. Приходьте лиш до нас, у нас є всього досхочу. Я ваш голод прожену, а живу як у замку!

Лідка, тремтячи, пропхалася далі, щоб побачити обличчя божевільного.

— Гей, чого посмутилися! Панове музики, вріжте но веселої! — Метнувшись до статуї, що стояла недалечко перед цвинтарною брамою, він схопив із землі цимбали й сів на підніжжя.

Їржик! Лідка збіліла, як стіна, очі її безтямно дивились на нещасного. А він, поклавши цимбали на коліна, вдарив по струнах і заспівав:

Маю, маю надію — Заробити зумію!

— Ух, дощечка![36] Танцюйте, хлопці, танцюйте, дівчата! — І завів нової:

Кіт у замку Їсть сметанку, А ми — ух-ха, ух-ха-ха!

У натовпі розітнулося гірке ридання й розпачливий зойк:

— Їржику!

Всі здивовано повернули голови до Лідки. Спершу в неї кров захолола в жилах, серце завмерло від жаху, тепер біль прорвався голосним плачем.

Їржик схопився, швидко ступив кілька кроків до неї, та раптово спинився і втупив у дівчину очі. Його худе обличчя на мить поблідло. Потім він обвів натовп застиглим поглядом, від якого всім аж моторошно стало, повільно підійшов до дівчини й простяг їй руку.

— Хай тебе бог утішить у твоєму горі, сестрице. Я теж недавно справив похорон. — Він прикипів очима до Лідки, котра й не доторкнулася до його простягненої руки.

— Сердега, думає, що й у неї хтось помер, як у нього. Він же бачив, як вішали батька. І не диво, що збожеволів,— гомоніли кругом.

— Їржику, ти хіба не впізнаєш мене? — спитала в розпачі Лідка, дивлячись повними сліз очима на молодого Скалака.

— Я теж справив похорон, а в могилу кинув розмарин. Тільки ніхто того не бачив, і пани теж, а то були б украли. О, цього року буде великий крадіж, обберуть вас до нитки, а тоді в замку бавитимуться музикою, а ви ходитимете один до одного на похорон.

Кіт у замку Їсть сметанку, Ух-ха...