Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Сватоплук Ганзелка так їх погнав по колу, що аж вітер знявся. Покотився Сватоплук через їх хребти. Впав на підлогу і миттю знову опинився на конях. Звідти зробив сальто, гепнувся на сітку, від якої відлетів, та й знову став на хребти двох коників. «Корінець би ’му висох! Я би й сидячи не вдержався, а він стоїть!».

Два уніформісти виносять на арену ту ж саму штангу-бутафорію, що важить не більше п’яти кілограмів. Покректують. До неї підходить Амброзі Грозні — дрібний і слабкуватий чоловічок, природа над яким жорстоко посміялася і залишила поміж людей ліліпутом. Розцяцькований костюм, пошитий не за зростом. Довгі капці повишкірювалися білими цятками до глядачів. Він мав бути на арені цирку сміхотворцем, хоч природа не нагородила його цими якостями. Він мусів смішити людей, аби заробити на кусень хліба. Закочує рукави, знімає з голови широкополу ковбойку, спльовує на долоню. За першим разом не взяв. Знову натужився і, нариваючись, виштовхнув штангу-бутафорію. Затрясся і разом зі штангою впав на матрац…

«Обділив його Бог небесний. Айбо раз є серце, то мусить жити, як чоловік… Ба що я буду робити?».

— Ще раз повторюємо вихід! — оголосила пані Герцфертовова.

Заграла музика, і з правого боку почали марширувати артисти, зайняті у виставі. Півколом стали на манежі. Вклонилися публіці. «Прийшли, як на опуст, — міркує Іван. — То не дуже добре. Треба зробити так, аби люди кланялися артистам. Аби їм плескали!».

— Пані Герцфертовова, а мені яку роботу дасте? — перегодом спитав Іван, аби безлюднем не стовбичити, як приблуді, серед роботяг.

— Спочатку познайомтеся з нашою програмою, а потім приступимо до діла, — і побігла до тих, що повиснули на мотузках. Певне, похибнули, бо щось дуже нападає на них. Гей, туди би я нездатний видертитися. Мені якби щось на землі дати потягати.

Пані Герцфертовова звеліла артистам повторити вихід на арену, від чого, як міркувала вона, мав залежати успіх усієї програми. Вирихтувалися перед завісою. Пані Герцфертовова ляснула випліткою в дошку. Заграла музика. Артисти рушили, помахуючи руками, як вояки. Маклер придубкував ногою. «А коли їх винести всіх заразом на плечах? То би ліпше було. Що коли спробувати?».

Від несподіванки власниця цирку закинула голову назад, наче привселюдно хотіла поклястися, що від нині цирк починає нове життя, і її каса буде рости, як на дріжджах.

— Правда? Чудова думка! Чу-до-ва! То є люкс! А витримаєте їх? — почав мінитися голос у панії, як і надія.

— Спробую! — посміливішав Іван. — Вони легенькі.

І почав роздягатися. Артисти перезиркувалися у непорозумінні: в чому затримка?

— Попрошу всіх до виходу! Швидше! — прощебетала власниця цирку. — Спробуємо оригінальний вихід.

Поверталися неохоче, бо вже не перший раз повторювали отой клятий «вихід» від якого, як думала пані Герцфертовова, мав залежати успіх усієї програми.

Зденек і Сватопулк вицабали Івану на плечі. Коли вмостилися, пані спитала Івана:

— Витримаєте?

— Як буде тяжко, я повім.

Регіна і Ружена вмостилися однією ногою Іванові на плечі, а другою — Іванові на голову.

— Не зморилися? — перепитує Маклер.

— Най стають.

— Вони вже на місці! — плеснула від задоволення власниця.

— Амброзі? Куди його? Наверх?

— Не вибереться! Може впасти.

— Я його на руці буду нести. — Ідіть сюди! Ідіть! — попросив Грозніго.

Той розмістився на долоні, як колобок на лопаті, а Іван рушив з горою людей. Пішов спочатку потихи, плавно, гей би ніс на голові повну бочку, з котрої може розхлюпатися рідина.

Музиканти зачудувалися та й забули грати похідний марш.

— Музику! — крикнув Маклер, потираючи м’які долоні.

— Браво! Браво!! Браво!!! — гримало за кожним Івановим кроком.

Пані Герцфертовова навіть зняла рукавичку і поздоровила Силу:

— Не чекала такого, признаюся!..

«Не чекав і я, що буду колись людоносом. Айбо тепер уже пізно каятися…».

Перше хрещення

Нарешті, нарешті одержав з дому листа. Айбо не радощі приніс він для Івана, а цілу муку.

«Що ти наробила зо мною, Терко мила? Хіба ти не могла почекати бодай один рочок, доки я би призбирав мало грошей? Ой, небого, не знаєш ти, як ото на чужині. За ото ти, може, й щаслива. Мені шкода тебе, моя ластівочко!.. Шкода, що не подівочила так, як треба. Шкода, що не за того пішла, на кого дяку мала. Знаю, що не раз мати тіпала тебе: «Хочеш у дівках сіду косу заплітати? Та не видиш — ото планіта[82], не чоловік? Забрався в мандри по світу, та й гори рідні за нього забули…».

Не забули, небого. Я знаю про них усе, чим дишуть. Мати полакомилася, що у того вдівця є своє обійстячко, коровка. Котру матір не спокусить таке?

Котра мати не хоче добра своїй дитині? А те добро завжди вимірюється у нас коров’ячими хвостами та дарабчиками землиці…

Двоїчко будеш мати. Не своїх. Будеш держати під своїм оком ґаздівство. Ба ци є у тому, хоч дрібнесенька радість, моя мила? Ба ци не будеш нарікати на свою долю? Ба ци не будеш банувати-журитися за мною?..

Нянько пише рукою нотароша, що