Читати книгу - "Танець білої тополі"

– Багато чого не заведено, але ж люди роблять. Якби нічого не відбувалося всупереч усталеним правилам, то світ би не зрушив з місця, так і залишався б незмінним.

– Не філософствуй, спирайся, кажу, на мою руку. Та не бійся! Я знаю, що тобі можна, а чого ні.

– Як же я сюди прийшла? – ойкнула Ніка, ледь торкнувшись долівки пальцями, від яких наче струмом ударив біль.

– Прийшла? Прийшла б ти… Сюди я тебе приніс. Ну чого такі великі очі зробила? Приніс! Думаєш, як старий та сивий, то вже й таку панянку не підніму? Та я ще ого-го! А ти худюща, аж світишся, всі ребра перелічити можна. Тож важиш, як дітвак. Зовсім хліба не їси чи як? Куди це годиться? На що тільки твоя мама дивиться? Кажу ж, приніс тебе сюди. Але звідти, де ти гепнулася, і до цієї барлоги – зовсім близько: спустився згори вниз, та й на місці. А до будинку… Ох-хо-хо… Мої роки такої ваготи на мої плечі наклали, що далеко тебе нести таки не відважуся. Отож, дорога моя панянко-полонянко, пішли!

– То я… ваша полонянка? – злякано перепитала Ніка.

– А кого ж іще тримають у підземеллі? Тільки полонянок! Хіба ж ти книжок не читала?

Книжок вона перечитала багато. Але в жодній не було інструкції, як втекти з підземного полону на одній милиці. Пропаде вона тут, і ніхто не здогадається, де її шукати. Віталій, щоправда, знає про це село. Але… Бідний Віталик…

Це було ще перед війною, тоді, коли маєток Вишнецьких на якийсь час перетворився на солдатську казарму. Мар’яна попросила Левка допомогти перенести картоплю з погреба, розміщеного вкінці саду, під самою горою, до малого будинку, в який переселилися Ольга і Вишеслава.

– Вдвох хутчіше буде. Поки оті на горі якогось дідька лисого викопують, ми й справимося. Там тої бульби на заячий скік зосталося. Ользі й Вишеславі до нового врожаю вистачить, обидві ж такі аліганцькі і до харчів перебірливі – не їдять, а лемзають, як котенята. А от ті гризуни за тиждень все перетрощать – вони ж як з голодного краю, ніби сім літ хліба не їли. Та й багацько ж їх.

Вона дістала із запічка масивного чорного ключа.

– Сховала, бо занадилися хлопаки до льоху, як дикі вепри на город. До командира їхнього ходила, просила, щоб краще своїх солдатів годував, аби на чуже не ласилися. Зоставлять же бідних жінок на голодну смерть. Але йому що? Тіко зуби скалить. Молоді, каже, мої солдати, а молодий організм завше голодний. А чого ж то їхня власть ті організми не напихає як слід? Чого конче треба від когось умикнути? І що то за натура така? Ключа, правда, віддав. Але чи надовго? Ти, Левцю, йди за мною. Отутечки, зразу за дверима, в стіні, по праву руку, на рівні плечей, буде невелика кубашка[42], у ній лампа і коробочка запалок. Щоб ти знав – вони завше на одному місці. Треба засвітити, щоб на сходах часом не перечепитися і не впасти. Сходи круті. А внизу, в самому льосі, на поличці ще одна лампа. Пани нігди не шкодували гаси на світло. Там ціла бочка її стоїть. І ґноти до лампи про запас є, і шкло.

В льосі… Та від сільського льоху це глибоке видовжене підземелля відрізнялося, як палац від собачої буди. Високе аркоподібне склепіння, вимощена бруківкою підлога, масивні дубові полиці вздовж стін, кілька куферів біля них. З одного боку – порожні бутлі, три винні барильця з висмикнутими чопами, кинутими тут же, біля полиць. Вочевидь, «гризуни» встигли вже до них добратися і випити все до краплі. З другого боку – дві діжки з солінням та квашеними яблуками, над ними – кілька самотніх слоїків з кизиловим варенням. Посеред погреба перекинуті догори дриґом дерев’яні ящики, порожні торбини, розсипані гречані крупи і сухофрукти, зверху на них – кілька вже підгнилих яблук. Відчувалося, що тут погосподарювали чужі, які менше всього думали про порядок.

Левко допоміг Мар’яні перенести картоплю. Повернувся, щоб зачинити погріб. Але цікавість взяла гору: вирішив обдивитися його ретельніше.

Стіни з червоної цегли, точнісінько такої ж, як та, з якої зведено будинок. Мабуть, її завозили разом. У селі більше жодної цегляної споруди, навіть церква і та дерев’яна. Цегла у цих краях вважається будівельним матеріалом тільки для багатих. Цікаво, де таку виробляють?

Заглянув у закапелок в кінці погреба. У ньому також полиці з темного дерева, вочевидь, з дуба, але за ними не просвічується цегляна кладка стіни, а видніється дерев’яне днище. Шафа, значить. А в ній накидано якихось дощок. Подумав, що їх можна буде використати, якщо раптом не стане дров. Хоча ні, шкода таке добро в грубку вкидати. Дошки добротні, обстругані, гладенькі, може, для якихось меблів заготовлені. Хотів зняти одну, але вона ніби приросла одним краєм до вертикального стояка. Левко шарпнув. Шафа скрипнула і ледь-ледь відхилилася, за нею прорізався тонесенький темний отвір, з якого потягло затхлістю. Слідом за цим запахом почулися глухі удари, приглушені голоси. Левко здогадався: за шафою ще одна підземна ніша, а за нею, десь зовсім-зовсім поряд, іде будівництво дота.

Ох уже це панство! Ніяк воно не може жити у будинках без таємниць. То когось у стіну замурують, то подвійні стіни зведуть, то схованок нароблять. І Міхал Вишнецький туди ж. Але що ж дивуватися? Він був людиною досвідченою, пережив не одну війну, не раз, мабуть, доводилося ховатися від людських очей. От про всяк випадок і влаштував собі схованку. Коли маєш такі хороми