Читати книгу - "Спокута"

Сергій зупинився перед дверима в нерішучості, щось обдумуючи.

– Зараз я все підпишу, але мені треба негайно сходити в одне місце, – сказав він.

– Добре, добре, – похапцем відповіла жінка й широко відчинила перед сином двері.

Катерина залишилася вдома сама. Увесь час гнала від себе, як спасівську муху, гнітючу думку про те, що це вже не її житло. Вона домовилась, що зможе пожити тут ще з тиждень, доки знайде собі щось та перевезе речі. Серед тяжких думок була лише одна втішна: її син врятований.

Катря відрахувала п’ятдесят тисяч доларів, склала в пакет. На столі залишилося дві тисячі. «Не так вже й багато, – подумала вона, – а якщо подивитися з іншого боку, то не так вже й мало. У крайньому разі на перший час вистачить».

Вона вже домовилася з Іваном Герасимовичем, що поживе в нього на дачі до пізньої осені, бо вони з дружиною якраз шукали когось, хто б доглядав влітку садок та город. За житло не треба буде платити місяців зо п’ять, але треба буде їздити на роботу до міста. Це потребує додаткових коштів, але ненадовго, бо з липня вона піде у відпустку. Тоді отримає зарплатню й відпускні, а Сергій буде добиратися до роботи автобусом. Восени вона із сином переїде до міста в наймане житло, а вже навесні закінчить виплачувати кредит за авто й одразу ж його продасть. До цього часу будуть удвох працювати, де тільки можна, підзароблять грошенят і зможуть купити хоча б кімнату в гуртожитку. А там… Там буде видно, головне, щоб спекатися цих нахаб під вікном.

Катерина зателефонувала Олександрові.

– Мій любий, – радісно сказала вона, не приховуючи свого збудження, – можеш мене вітати: я маю потрібну суму, щоб розрахуватися з цими виродками!

– Поздоровляю, кохана, – почула вона рідний, радісний голос. – Ось бачиш, як усе добре вийшло, а ти так хвилювалася. Я ж казав, що ти перебільшуєш. Ти віддала їм гроші?

– Ще ні, але зараз віддам. Ти не хочеш запитати, де я взяла гроші?

– Я тільки-но збирався це зробити.

– Ми продали квартиру. Нам тепер доведеться винаймати житло деякий час.

– Нічого страшного в цьому немає, Катрю, – лагідно сказав Олександр. – Щось вигадаємо, ти ж сама сказала, що це лише тимчасово, деякий час. Я скоро повернуся, і в нас усе буде добре. Так, люба?

– Звичайно.

– Ти не боїшся віддавати гроші синові для передачі цим моральним виродкам?

– Боюся. Тому віднесу їх зараз сама, поки Сергія немає вдома.

– Правильно зробиш, а то ще кудись вляпається.

– Тепер вже не вляпається. Буде наука на все життя.

– Сподіваюся, що так.

– Мій любий, коли ти повернешся?

– Незабаром. Уже скоро, люба, скоро. Цілую тебе.

– Я теж.

– Катрю, ти зателефонуй мені, як повернешся додому, а то я буду хвилюватися й думати, чи все гаразд.

– Добре. Чекай на мій дзвінок за десять хвилин.

Катерина схопила пакет із грішми та вискочила з квартири в домашніх капцях, навіть забувши перевзутися. Вона підбігла до «БМВ», і дверцята одразу ж відчинилися.

– Рахувати будеш, чоловік дині? – Катерина простягла пакет.

– Аякже! – гарбузоголовий розтягнув задоволену посмішку. – Гроші люблять рахунок!

Він забрав пакет і почав діставати стопки грошей, перетягнуті червоною тоненькою гумкою, акуратно викладаючи їх на сидінні автомобіля.

– Тут п’ятдесят, – закліпав очима.

– Так. П’ятдесят, – впевнено сказала Катря.

– А де решта?

– Яка… решта? – у Катрі похололо в грудях від недоброго передчуття.

– Ще двадцять п’ять.

– Ти що?! З глузду з’їхав?! Син винен був п’ятдесят!

– Сімдесят п’ять! – витріщився на неї головатий. – Я з першого дня назвав твоєму бовдурові цю цифру! Він що, дебіл?! Чи я щось вигадав?

– Реально, сімдесят п’ять, – визирнув з-за гарбузячої голови водій.

– Тоді віддай мені гроші назад, – Катря простягла руку, але її зап’ястя міцно, до болю, стисла сильна рука головатого.

– Навіщо? – свердлив її очима.

– Принесу за два дні, як і домовлялися, всі сімдесят п’ять.

– Не вийде, кралю, – головатий дихнув їй в обличчя часниковим запахом. – За два дні або приносиш решту, або будеш не тільки моєю динею, а й усіх моїх хлопців. Ти і твій виродок, що водить і нас за ніс, і тебе також. Я зрозумло кажу?

– Пусти руку, боляче.

– Ти ще не знаєш, як це – боляче, а мої хлопці вміють зробити ой як боляче!

– Реально, – протягнув водій.

Головатий відпустив руку Катрі.

– Він, – Катерина вказала на водія, – ще хоча б одне слово знає?

– А навіщо йому щось знати? Його діло працювати, кермо крутити й забирати гроші в тих, хто не хоче з ними добровільно розлучатися.

– А загадку мою відгадав?

– Поки що ні, але не сумнівайся – відгадаю.

– Піднатужся, щоб відгадати, –