Читати книгу - "Щаслива суперниця"

Навіть у півмороку я помітив, як здригнувся Хорса.

— Щось дуже гарно у вас виходить, превелебний. Але, мабуть, я послухаюся вашої поради. І присягаюся душами предків, тоді ми побачимо, чия візьме! Чекайте звісток…

Він круто розвернувся й покрокував до виходу. А я поквапився повідати про все графині.

Тепер і справді залишалося тільки чекати.

Не схоже було, що Хорса сторчголов кинувся виконувати намічене. Вірні люди доповіли мені, що він повернувся в свій бург і веде тихе життя тана з глушини.

А в Гронвуді все йшло, як і раніше — Гіта й Едгар поводилися як законне подружжя: влаштовували прийоми, виїжджали на бенкети, полювали з соколами у фенах. Ми з леді Бертрадою навіть завагалися — чи не марні наші сподівання на Хорсу?

Я ж тим часом по крихтах збирав відомості про лицаря-хрестоносця, котрий гостював у графа. Мені доносили, що він чарівний і веселий, а лорд д’Обіньї, коли відвідував Бері-Сент, оповів, що в цього лицаря безнадійно закохані мало не всі юні леді в околиці. Разом із тим, згадуючи про хрестоносця, лорд називав його сером Гаєм з Тавістока. Виходить, у цього хлопця могли бути й інші імена — Гай із Тавістока й лицар д’Орнейль аж ніяк не останні в цьому списку.

Скажу прямо — уже з тієї хвилини, як я прознав, що цей лицар у розмові з леді Бертрадою послався на її сестру-імператрицю, в мене зародилася підозра: чи не той це хрестоносець Гі де Шампер, якого оголошено особистим ворогом Генріха Боклерка й за голову якого призначено нечувану винагороду?

І я послав гінців у Хунстантон, де востаннє оголошувався Гі де Шампер, щоб підказати людям короля, де він може ховатися.

Ось чим я займався в ці дні посту, знемагаючи від недоїдання, хоча й тішив себе іноді, навмисно затримуючись у покоях графині, щоб повечеряти в неї, далеко від поглядів братів. Бертрада не дотримувалася посту, в неї був свій кухар, який готував їй аж ніяк не пісні страви, і якби ви знали, яка то насолода — після нескінченної помірності поласувати паровою телятиною чи ситим, як слід просмаженим каплуном!

Але одного разу ввечері, коли я добряче попоїв і ще переварював півдюжини рябчиків у імбирному соусі, до покою, мало не зриваючи в поспіху завісу під аркою при вході й тупочучи сандаліями, ввірвався переписувач брат Денніс та завмер просто переді мною, витріщаючись на таріль із пташиними кістками.

— У чому річ, люб’язний брате? — запитав я, підводячись і затуляючи собою нещасні рештки рябчиків.

— Отче настоятелю, лихо! До обителі просто через монастирські сади вломився тан Хорса з якимись людьми. І через круп його коня перекинута зв’язана жінка. Тепер тан вимагає, щоб ви негайно з’явилися до нього.

Я почув, як підвелася леді Бертрада, з гуркотом відсовуючи крісло, але залишився незворушним.

— Не варто здіймати такий галас, брате Деннісе. Скажи-но краще, чи пішли вже брати в дормиторій і хто ще, крім них, міг знати про те, що трапилося?

Мої запитання, схоже, спантеличили молодого ченця. Він поспіхом залепетів, що брати давно сплять, ворота замкнено, але Хорса перескочив просто через огорожу розарію, витоптав квітники, а його люди…

— Заспокойся, брате Деннісе. І згадай, що святий Бенедикт вважав найвищою чеснотою ченця мовчання. Тому негайно повертайся в обитель і проведи Хорсу разом із його… кгм… супутницею до ризниці собору. А я покваплюся туди й усе з’ясую сам.

Коли він вийшов, я повернувся до застиглої в напрузі графині.

— Ну, що, дочко моя, схоже, все залагодилося?

Однак я помилився, коли вирішив, що турботи вже позаду. Чи була винна в тому леді Бертрада, яка пішла зі мною, чи саксонка від самого початку була налаштована рішуче, та ледь її розв’язали біля вівтаря, як вона почала вириватися, кричати й битися, ніби одержима бісом. Мені довелося звеліти заткнути їй рота покляпом і знову зв’язати довгими рукавами її ж власної сукні з дивної тканини, з вигляду схожої на шліфовану крицю.

Хорса був веселий і по-вовчи вискаляв зуби в посмішці.

— Я вистежив, куди вони їздять полювати з птахами, й влаштував засідку. Цього пса Армстронга, на щастя, не було, він помчав у якихось справах до Тетфорда, тож Гіту супроводив тільки смаглявий хрестоносець. Вони вдвох спритно спускали соколів, не підозрюючи, що я стежу за кожним їхнім рухом. Але тут хрестоносець віддалився, підманюючи непокірного сокола, а Гіта поїхала вздовж берега озера з соколом на руці. І Господь скерував мою красуню саме туди, де я зачаївся на гіллі. Я стрибнув, немов рись, на круп коня, затулив рота вершниці й погнав коня туди, де на мене чекали слуги з кіньми… Вирушаючи сюди, я звелів їм загнати білу кобилку Гіти якомога далі у фени, щоб можна було подумати, ніби вона понесла й скинула господиню десь у тих краях. Хай-но тепер пошукають!

Усе це Хорса виклав, не зводячи погляду з брата Денніса, який розставляв свічки на вівтарі, готуючись до обряду вінчання. Переписувач уже заспокоївся й діяв зі звичною вправністю. Цей молодий чернець високо цінував своє становище при моїй особі, і я був упевнений, що він не надасть значення деяким незвичайним деталям таїнства шлюбу, який зараз відбудеться.

Нарешті Хорса підтяг Гіту до вівтаря. Цікавий вигляд мала ця пара: Хорса в грубому одязі зі шкіри й хутра, весь вкритий брудом і тванню, та Гіта Вейк зі скрученими руками, заткнутим ротом, з білявим розпатланим волоссям і в незвичайному сріблястому вбранні. У глибині собору стояла