Читати книгу - "Мереживо людських доль"

Юліан вловивши моє небажання спілкуватись вийшов із кімнати залишивши мені тільки нотку своїх парфумів. В той момент я відчула щось нове в собі, щось досі невідоме і не пережите. Я відчула якийсь поштовх, якийсь внутрішній голос, що говорив мені: зупини, не відпускай бо втратиш. Але я не хотіла його слухати, не хотіла піддатись тому стану, хоча вловлюючи той аромат вже дійшла до дверей і тільки там опам’яталась. «Жінко, що ти робиш?» — кричала моя душа, але не могла докричатися до мозку.

Мозок не чув того голосу. Мозок робив своє. А ще тіло. Воно вловило ту команду і строго її виконувало. Тіло тремтінням відповідало на погляди, дотик руки, на слова цього чоловіка, хоча обличчя того не видавало. Обличчя, мабуть, було єдиним, що ще тримало мене в рамках, бо якби я хоч на мить зашарілась, він би все зрозумів. Адже душа його тонка, яка буває тільки у творчих людей. Вони особливі, вони помічають усі найменші зміни інтонації, міміки, жестів.

До вечора я не могла дочекатись і старалась віднайти собі хоч якесь заняття. Я перегорнула кілька модних журналів; трохи відпочивала, бо почало паморочитися у голові; переглянула якусь програму про африканські племена та гімалайські водоспади, але не знайшлося нічого такого, що б на мить відірвало мене від спогадів про голі чоловічі сідниці. Якби в той момент переді мною була пляшка спиртного, я б напевне вихлептала її до дна і бухнулась спати мертвим сном, щоб прокинутись аж завтра. «А може попросити у Ніни? (Напевно в такій багатій оселі знайдеться хоч щось із алкогольних напоїв.) — підштовхував мене внутрішній голос, а за хвильку сумління все ж прокидалось. — Ні, це ж не культурно. Ще подумає про мене, як про «п’янчужку» якусь, і Юліанові розповість. А той тоді збудує свою версію мого бездарного самогубства. Скаже: то все від випитого. А я ж ніколи нічого не вживаю, навіть на свята, окрім пари крапель коньяку в каві «Коретто».

Як добре, що восени смеркається швидко. Як тільки побачила, що сонце вже майже заховалося за верхів’ями безлистих дерев, як від душі відлягло: ще ніч переночувати, і йти геть. «Йти, але куди? — знову задзвеніли у вухах Юліанові слова. — Тебе там ніхто не чекає».

Не хочу про це думати. Це сьогоднішня проблема, а завтра буде новий день і рішення, мабуть, знайдеться. Якби там не було, а гроші на картці в мене є, то можна і в готелі пожити якийсь час, поки все не владнається.

Єдине, що не давало спокою, що на роботу все одно потрібно буде показатись, бодай хоча б для того, щоб звільнитись. А там буде він. Як не завтра, то за кілька днів, тижнів чи навіть років, а зустріч наша все одно неминуча. І вияснення причини моєї поведінки також. В той момент я бажала бути на місці мого чоловіка. Я воліла бути винною і вислухати від нього всі образливі слова та звинувачення, аніж самій починати ту нестерпну для мене розмову. А можливо варто щось видумати? Адже я не раз вже в пориві злості погрожувала його кинути. Було й таке, коли мої підозри в його зрадах підтверджував він сам вже навіть не ховаючи своїх безлично-брехливих очей. Але то були жінки… А зараз… Жінки? Чому я так думаю? Чому я так впевнена, що то не був той самий чолов’яга з волосатими сідницями? Бо-же…

Мої роздуми могли тривати вічно, бо з кожним згаданим фактом із нашого життя мені все більше відкривались очі на мого «ідеального» чоловіка. «Якою ж я була сліпою! Якою дурною я була!» — каяла я себе пошепки зануривши пальці у волосся, коли двері тихенько розчинились і до кімнати увійшов Юліан.

— Можна?

— Звичайно, заходьте, — запросила я піднімаючись із дивана.

— Лежіть, лежіть, — заперечив чоловік, але я вже достатньо пролежавши боки за весь день, таки піднялась. — Ви спали?

— Ні, не спала. Думала…

— Навіщо марно думати про те, чого вже не вернути? — сумно усміхнувся.

— Та я й не думаю нічого повертати, — заперечила я, помітивши, що таки не помилялась в тому, якої він тонкої душі людина.

— А якщо не збираєтесь, то навіщо думати? Відпустіть, забудьте і будуйте нове, щасливе, міцне…

— Та було у мене і щасливе, і міцне, але він…він… — Як не старалась я бути сильною і втримати мій біль у собі, але сльози самі бризнули з моїх очей.

— Зрадив? — присівши поряд зі мною і взявши мою руку у свою запитав Юліан.

Я не відповідала.

Чоловік пильно дивився мені у вічі, наче хотів там прочитати всі відповіді на його запитання, а у мене у серці розривався вулкан і гаряча магма вже добиралась до скронь, заливаючи щоки червоним. Я ніколи так кепсько себе не почувала. Я ніколи не була такою слабкою і нерішучою. Аромат його парфуми зводили мене з розуму, дурманили і притягував. І якби він в той момент відпустив мою руку, то я б напевно сама його втримала. Але він не відпустив. Чи він читав мої думки, чи просто був добре знайомий із жіночою психологією, але в такій ситуації, як моя, найкращим порадником може стати тільки посторонній незнайомець, який появляється незнамо звідки в потрібний момент.

Банально до сміху, коли у фільмах трапляються такі моменти, але я не у фільмі, я зараз у квартирі до вчорашнього вчора незнайомого мені чоловіка. Та ще й сьогодні не можу впевнено сказати, що знаю його, бо окрім імені яке мені назвав більше нічого про себе не говорив. Я навіть не знаю, де знаходиться ця вілла, в якій так розкошую.

Юліан тим часом притулився губами до моєї руки. Я навмисне, спробувала вирвати її, але зробила це так, щоб мені не вдалося. Чоловік цілував мою руку,