Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

Нові стражники бігли в прохід до Валеріана, намагаючись захистити свого імператора. Валеріан рубав, пригинався і знову насідав, стрибаючи по тілах, яких набралася вже ціла купа. Імператриця перелякано відповзла набік, а імператор ревів, тицяв пальцем і не зводив червоних палаючих очей з Валеріана.

Валеріан заревів, стрибком подолав останні кілька метрів і, хвисьнувши мечем, опустив його.

Імператор залишивсь нерухомо сидіти. Зрушив з місця самий верх його голови, якраз під короною. Частина голови скотилася вбік, упала й перекинулася.

Натовп роззявив роти від здивування. Імператор Булан Третій був мертвий.

Лорелін лежала пластом долі коло трону, в безпеці, осторонь спалахів лез і повалених тіл. Відсапуючись від напруги, Валеріан закричав до неї:

— Лорелін!

Вона підвела голову і здивовано подивилася на нього. Він нахилився, однією рукою вхопивши її за руку, а другою намагаючись скинути з неї жахливий капелюх-тарілку. Вона почала різко й несамовито його періщити, і Валеріан збагнув, що, Лорелін сприймає його за ще одного булан-батор, який настільки збожеволів, що напав на повну залу стражників і вбив імператора.

— Булько, — крикнув він, — злізь із мене!

Булька підкорилася, зісковзнула з Валеріана й повернулася до свого первісного драглистого стану. Лорелін перевела погляд з блакитного безформного чужинця на свого партнера.

Валеріан не зміг побороти раптового бажання.

— Одружуймося, — саркастично промовив він, — ти вже вся в білому.

Він дивився на те, як ці чарівні очі звужуються, а ідеальні губи розсовуються й оголюють білі зуби, щоб загарчати, і він знав, що наступним буде потужний удар кулаком йому в щелепу.

Валеріан ошелешено кліпав очима й недовірливо вдивлявсь у неї — допоки вона раптом не обняла його. А потім відхилилася, радісно всміхнулась до нього й подивилася на нього сяючими очима. Він нахилився, щоб поцілувати її, та Лорелін підняла палець із каблучкою та похитала головою. Валеріан насупився. Тим самим пальцем вона показала йому за спину.

Він обернувся.

Усі до одного стражники, які ще залишалися в залі, а було їх чимало, пішли на них в атаку, горланячи на повні легені й погрозливо махаючи зброєю.

Валеріан ухопив Лорелін за руку.

— Булько, тікаємо! — гукнув він.

Вони втрьох метнулися назад до кухонь. З десяток воїнів, гарчачи й виставивши вперед піки та списи, квапливо переп’яли їм дорогу. Трійця загальмувала й зупинилася. Валеріан озирнувся довкруж. З усіх боків його оточував лише простір. Іншої дороги звідти не було. Чи таки була?

— Назад, до трону! — заревів він.

— Ти збожеволів? — вигукнула Лорелін.

Валеріан не відповів, але на тому їхня суперечка скінчилася. Він ще міцніше стиснув її руку, і вони стрімко понеслися назад тією самою дорогою. Булька за ними. Цей їхній маневр здавався настільки безрозсудним, що стражники остовпіли від здивування, і прохід був вільний.

Валеріан прямував до одного з боків трону. Імператриці ніде не було видно, і ніхто зі стражників не вважав своїм обов’язком захищати мертвого імператора. І там було саме те, на що він сподівався.

Ґрати.

Валеріан упав на коліна й з допомогою Лорелін і Бульки зміг посунути решітку.

Репетуючи, наближалися стражники. «Уперед, швидше!» — кричав Валеріан Лорелін і Бульці. Вони стрибнули до… до того, що їх чекало внизу. Хоч би що то було, воно мало бути кращим за тих почвар, що, дико вигукуючи, неслися на них з роззявленими пащеками та зброєю.

Коли Валеріан кинувся вниз крізь діру в підлозі, вони вже були від того місця за три сягнисті кроки.

— Пане генерале, прибуває Третій полк, — доповів сержант Неза.

Окто-Бар походжав залою. Він глянув на екран якраз тоді, коли на ньому з’явилися три великі кораблі, що матеріалізувалися з екзокосмосу.

— Чи нема більше новин від наших агентів? — запитав він, хоча й знав відповідь. Якби було щось нове, Неза б йому негайно доповів.

— Жодної, — відповів Неза на риторичне запитання.

Окто-Бар ще більше насупився. Двоє людей перебували в зоні станції, населеній булан-баторами, і від них — жодних новин. Це не збільшувало й до того мізерних шансів на їхнє виживання.

Окто-Бар міркував над словами чужинця, який помирав від катувань у кімнаті допитів. Над словами, які той вимовив, коли генерал спитав його про причини нападу на станцію.

«У вас є те, що нам потрібне».

Якщо то правда, чому тоді чужинці не заходять із ними в контакт?

— А що з командувачем? Жодної вимоги викупу?

«Як же ми зможемо допомогти вам, якщо ми навіть не знаємо, чого ви хочете?» — безпорадно подумав Окто-Бар.

— Ні, — відповів Неза. — Пане генерале, міністр на лінії.

— Увімкніть його, — скомандував Окто-Бар, підводячись і розгладжуючи куртку.

На екрані з’явився міністр оборони.

— Моє шанування, пане міністр, — промовив Окто-Бар.

— Генерале, Рада надала вам повноваження командувати цією операцією. Поздоровляю вас, — сказало зображення міністра.

За інших обставин таке повідомлення викликало б в Окто-Бара тихе радісне задоволення. Роками він служив віддано й без гучних слів, упевнено посуваючись до цієї мети.

Однак тепер таке сподіване підвищення частково втратило свою привабливість через жахливі обставини, якими воно супроводжувалося.

— Дякую вам, пане міністр. Одначе, щоб виконати завдання, мені потрібен тимчасовий доступ до всіх даних і паролів командувача Філітта.

Міністр мав стривожений вигляд і відповів не відразу. Нарешті він промовив:

— Згідно з правилами це не можливо без його чіткої на те згоди.

— Пане міністр, я уповні це розумію. Але вже зараз, під час нашої з вами розмови, командувач може бути мертвим. Щоб успішно виконати нове завдання,