Читати книгу - "Необхідні речі"

цю зустріч, бо той чоловік міг подарувати відповіді на запитання, які Алан хотів поставити, а ще тому, що йому остогидло кліщами витягувати відповіді з Рея Ван Еллена. Прізвище лікаря було Скоупс, і тоді вперше в житті Алан прикрився роботою: він сказав Скоупсові, що його запитання стосуються поліцейського розслідування, яке ще триває. Лікар підтвердив головну підозру Алана: так, у людей із пухлинами в мозку іноді трапляються сплески ірраціональності і в них іноді виникають думки про самогубство. Коли людина з мозковою пухлиною вчиняє самогубство, це часто стається під впливом імпульсу, після роздумів, які можуть тривати хвилину чи навіть кілька секунд.

– Чи може така людина забрати когось із собою? – запитав Алан.

Скоупс сидів за своїм столом, відкинувшись у кріслі й заклавши руки за шию, тож не бачив Аланових долонь, так сильно зімкнутих під столом між колінами, що пальці набули мертвотно-білого кольору.

– Так, звичайно, – відповів Скоупс. – Цей шаблон поведінки нерідко трапляється в таких випадках. Пухлини в стовбурі мозку часто спричиняють поведінку, яку звичайні люди вважають психічно нездоровою. У такому випадку хвора людина страждає від горя, яке ділить із близькими чи навіть усіма людьми на світі, або в людини виникає думка, що близькі не захочуть жити, якщо вона помре.

Скоупс навів приклад Чарльза Вітмена, скаута-орла, що піднявся на верхівку Техаської вежі й убив понад двадцятьох людей, а потім наклав на себе руки; а також учительки в школі в Іллінойсі, яка вбила кількох учнів, а тоді пішла додому й пустила собі кулю в голову. Розтини показали, що в обох були пухлини в мозку. Є такий шаблон поведінки, але він діє не в усіх випадках, навіть не в більшості. Пухлини мозку іноді спричиняють дивні, навіть екзотичні симптоми, а іноді не спричиняють жодних. Напевне сказати неможливо.

«Неможливо. Тому облиш».

Гарна порада, з якою, проте, важко змиритися. Тому що слоїк аспірину. І пасок безпеки.

Здебільшого саме пасок не йшов Аланові з голови – маленька чорна хмарка, що ніяк не розвіювалася. Енні ж ніколи не водила не пристебнувшись. Навіть якщо на один квартал і назад. Тодд, проте, був пристебнутий як завжди. Хіба це щось не означає? Якби перед тим, востаннє з’їжджаючи з доріжки, вона вирішила вбити себе й Тодда, то хіба б не наполягала, щоб він відстебнувся? Навіть зболена, у депресії й очманіла, вона ж не хотіла б, щоб Тодд страждав, правда?

«Неможливо сказати напевне. Облиш».

Але навіть зараз, у ліжку Поллі, коли вона спить поруч, було важко довіритися цій пораді. Думки постійно крутилися навколо цього, ніби цуценя, що маленькими гострими зубами дере стару потерту шкіряну стрічку.

У таку мить до Алана приходив образ, страхітливий образ, що зрештою привів його до Поллі Чалмерз, бо Поллі була для Енні найближчою подругою в місті – і, зважаючи на справу з Бомонтом і психічний удар, якого вона завдала Аланові, Поллі опікувалася Енні більше, ніж він протягом останніх місяців життя його дружини.

Образ, як Енні розстібає свій пасок безпеки, втоплює педаль газу до підлоги й забирає руки з керма. Забирає, бо для них у ті останні кілька секунд є інша робота.

Забирає з керма, щоб розстебнути Тодда.

Такий був образ: «скаут» несеться дорогою на сімдесят за годину, збочує праворуч, збочує в бік дерев під білим березневим небом, що обіцяє дощ; Енні силкується розстебнути Тоддів пасок, а хлопчик кричить і боїться, намагається відбитися від її рук. Він бачив, як любе обличчя Енні трансформується в потворну маску відьми, як Тоддове витягується від страху. Іноді Алан прокидався серед ночі, закутаний у слизьку куртку з поту, а Тоддів голос дзвенів йому у вухах: «Дерева, мамусю! Дивися, ДЕРЕВА!»

Тож одного дня Алан сходив на зустріч із Поллі після закриття ательє і запитав, чи не зайде вона до нього чогось випити або, якщо їй незручно, чи міг би він зайти до неї. Сидячи на кухні (правильній кухні, підтвердив внутрішній голос), з горням чаю для неї й кави для нього, Алан почав говорити, повільно, збиваючись, про своє жахіття.

– Мені треба знати, якщо це можливо, чи переживала вона періоди депресії або ірраціонального мислення, про які я не знаю або не помітив, – промовив він. – Я мушу знати, чи…

Він замовк, ненадовго відчувши свою безпорадність. Він знав слова, які повинен промовити, але видушити їх із себе ставало дедалі важче. Здавалося, ніби канал комунікації між сумним збентеженим розумом і ротом меншав і мілкішав, а скоро й зовсім закриється.

Алан учинив зусилля над собою й продовжив:

– Мені треба знати, чи думала вона про самогубство. Бо, розумієш, загинула не лише Енні. З нею помер і Тодд, і якщо були якісь снаки… знаки, маю на увазі, знаки… яких я не помітив, тоді я теж відповідальний за його смерть. І я відчуваю, що маю це знати.

Він спинився, серце глухо бухкало в грудях. Витер рукою чоло і трохи здивувався, коли відчув мокроту поту.

– Алане, – промовила вона й поклала руку йому на зап’ясток. Блідо-блакитні очі дивилися просто у вічі. – Якби я бачила якісь такі знаки й нікому не сказала, то була б такою ж винною, яким ти хочеш зробити себе.

Алан пам’ятав, що тоді витріщився на неї. Поллі могла побачити в поведінці Енні щось, що він пропустив. У своїх роздумах він додумався лише до цього. Думка про те, що помічання дивної поведінки тягне за собою відповідальність також якось відреагувати, досі до нього не доходила.

– Ні? – зрештою перепитав він.

– Ні. Я постійно про це думала. Не хочу применшувати твоє горе й утрату, але ти не єдиний, хто це відчуває, і не єдиний, хто вдосталь покопався в собі, відколи сталася та аварія. Я пригадувала ті останні тижні, доки в голові не паморочилося, відтворювала сцени й розмови, зважаючи на те, що показав розтин. І зараз це роблю, зважаючи на те, що ти розповів про той слоїк аспірину. І знаєш, що я розумію?

– Що?

– Ні хріна. – Поллі сказала це без якогось наголосу, що дивним чином звучало переконливо. – Узагалі нічого. Бувало, я думала, що вона трохи бліда. Пригадую, як кілька разів чула, що вона говорить сама до себе, коли підрубує спідниці чи розпаковує тканини. Це найдивніша поведінка, яку я пам’ятаю, і я багато разів почувалася винною через це. А ти?

Алан кивнув.

– Здебільшого вона поводилася як завжди, відколи я її зустрів: радісна, приязна, готова допомогти… і добра подруга.

– Але…

Вона не прибирала руку з його зап’ястка. Долоня трохи напружилася.

– Ні, Алане. Ніяких «але». У Рея Ван Еллена те саме, знаєш, постфактумною критикою займається, якось так. Його ти також звинувачуєш? Відчуваєш провину за Реєм, через те що він не