Читати книгу - "Над прірвою у житі"

— Ти добре все чула!

— Та я тільки попробувала, один разочок. Тільки потягла, і все. А тоді викинула у вікно.

— Навіщо, дозволь запитати?

— Не могла заснути.

— Мені це не подобається, Фібі. Дуже не подобається! — сказала мати. — Укрити тебе ще одною ковдрою?

— Ні, дякую. Добраніч! — сказала каналія Фібі. Видно було, що вона хоче як можна швидше випровадити матір з кімнати.

— А як фільм? — питає мати.

— Клас! Тільки Алісина мати заважала. Всю дорогу перехилялася через мене й питала Алісу, чи не захворіла та на грип. А додому їхали на таксі.

— Дай-но я помацаю твій лоб.

— Та ні, я не заразилася! В неї нічого не було. То все її мати!

— Гаразд. А тепер спи. Обід був смачний?

— Гидота!

— Фібі, ти знаєш, що сказав тобі тато про це слово. Гидотою тебе не годують! Тобі дали свіжу відбивну котлету з баранини. Я обійшла всю Лексінгтон-авеню, поки знайшла…

— Котлета була смачна, але Чарліна завжди дихає на мене, коли що-небудь подає. Вона й на їжу дихає, на все. Дихає й дихає.

— Гаразд, спи вже. Поцілуй маму. Ти проказала молитву?

— Угу, ще в ванній! Добраніч!

— Добраніч. Зараз мені спи! У мене голова від болю розколюється, — сказала мати. В неї часто болить голова. Що правда, то правда.

— Випий таблетки дві-три аспірину, — каже Фібі. — А Голден у середу приїде, еге?

— Наскільки я знаю, в середу. Вкривайся і спи. Ось так. Чути було, як мати вийшла з кімнати й причинила за собою двері. Я посидів ще хвилину-дві в шафі й виліз. І відразу налетів на каналію Фібі — вона встала з ліжка й саме йшла по мене, а в кімнаті було зовсім темно.

— Боляче вдарив? — питаю. Доводилось розмовляти пошепки — адже батько й мати були вже вдома. — Мені пора брати ноги на плечі! — кажу. Я знайшов навпомацки ліжко, сів і почав узуватися. Сказати по правді, нервувавсь я жахливо.

— Не йди ще! — прошепотіла Фібі. — Зачекай, поки вони поснуть.

— Ні, піду. Якраз пора, — кажу. — Вона у ванній, а він, мабуть, слухає останні вісті. Якраз пора.

Я так нервувався, що не міг навіть шнурки як слід зав’язати. Ні, я не боявся, що вони вб’ють мене абощо, коли застануть удома. Просто було б страшенно прикро.

— Де ти в біса ділася? — питаю каналію Фібі. Я її не бачив — у кімнаті було хоч в око стрель.

— Тут я!

Фібі стояла зовсім поруч. А я її й не бачив!

— Я покинув чортові свої саквояжі на вокзалі,— кажу. — Чуєш, Фібі, ти маєш які-небудь гроші? Бо я, вважай, на мілині.

— Тільки ті, що на різдвяні подарунки. Я ще нічого не купляла.

— А-а. — Гроші на подарунки я в неї забирати не хотів.

— А тобі потрібні гроші? — питає.

— Я не хочу забирати в тебе гроші, які тобі дали на подарунки.

— Я тобі трохи позичу, — сказала Фібі, і я почув, як вона підійшла до столу Д. Б. й заходилася висовувати мільйон шухляд та нишпорити в них. А темно ж було — хоч з око стрель. — Якщо ти поїдеш, то не побачиш, як я гратиму в п’єсі,— каже вона якимсь дивним голосом.

— Чого ж, побачу! Я не поїду, поки не побачу. Думаєш, мені не хочеться подивитись вашу виставу? — кажу. — Я, мабуть, поживу десь так до вівторка, до вечора, у містера Антоліні.

А тоді прийду додому. Я тобі дзенькну. Якщо трапиться нагода.

— На ось, — каже Фібі. Вона, певно, хотіла дати мені гроші, але ніяк не могла знайти моєї руки.

— Де ти?

Вона вклала мені в руку гроші.

— Ой, та мені стільки не треба! — кажу. — Дай доларів два, і вистачить. Серйозно. Візьми назад. — Я все тицяв їй у руку гроші, але вона не хотіла брати.

— Бери все. Віддаси потім. На виставу принесеш.

— Господи, скільки ж тут?

— Вісім доларів і вісімдесят п’ять центів. Ні, шістдесят п’ять центів. Двадцять я витратила.

І раптом я заплакав. Просто не міг з собою нічого вдіяти. Мене, правда, ніхто не чув, і все ж я плакав. Каналія Фібі перелякалась на смерть, коли я почав схлипувати, — підійшла до мене, втішає. Та коли вже ти почав плакати, то дідька лисого так відразу спинишся. Сиджу скраю на ліжку, схлипую, а вона обійняла мене обома руками за шию, я її теж обняв і плачу — не можу спинитись. Я вже думав, що захлинуся тими клятими слізьми. Слухайте, страх як налякав бідолашну Фібі! Оте чортове вікно все _ще стояло розчинене, і я відчував, як Фібі тремтить, — вона була в самій піжамці. Я вмовляв її лягти й укритись, але вона не хотіла. Зрештою я таки перестав плакати, тільки не зразу, минуло ще багато часу. Потім застебнув на всі ґудзики пальто і сказав Фібі, що дам про себе знати. А вона відповіла, що я, коли хочу, міг би переночувати й тут, у неї. Але я відмовився — краще, кажу, піду, мене вже чекає містер Антоліні. Потім дістав з кишені свою мисливську шапку й подарував її Фібі. Вона любить такі дурнячі шапки. Спершу Фібі не хотіла брати, але я її вмовив. Бо вона ж, каналія, справді любить всякі такі шапки. Тоді ще раз пообіцяв їй при нагоді дзенькнути й пішов.

Вийти з дому виявилося в сто разів легше, ніж увійти. Дідько знає чому. По-перше, мені тепер було до лампочки — застукають мене чи ні. їй-богу. Застукають, думаю, то й застукають. Сказати щиро, я навіть хотів, щоб мене застукали.

Вниз я не поїхав у ліфті, а спускався пішки. Виходив чорним ходом. Мало не розвалив собі довбешку об бачки на сміття — їх там стояв цілий мільйон, — та зрештою таки вибрався на волю. Ліфтер мене й не бачив. Мабуть, і досі думав, каналія, що я сиджу в Дікстайнів!

24

Квартира в містера та місіс Антоліні на Саттон-плейс була дуже шикарна — з передпокою до вітальні вели два східці, свій бар і т. ін. Я заходив до них кілька разів, бо, коли покинув Елктон-хілл, містер Антоліні часто приїздив до пас додому поцікавитись, як мої справи, й залишався вечеряти. Тоді він ще не був одружений. Потім, коли він одружився, я частенько грав з ним та місіс Антоліні у теніс на Лонг-Айленді — у Вест-Сайдському тенісному клубі, у Форест-хіллі. Місіс Антоліні родом з того острова. Грошей у неї хоч греблю гати. Вона старша за містера Антоліні років так на шістдесят, але живуть вони, по-моєму, як одна душа. По-перше, обоє дуже начитані, особливо