read-books.club » Сучасна проза » Над прірвою у житі 📚 - Українською

Читати книгу - "Над прірвою у житі"

160
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Над прірвою у житі" автора Джером Дейвід Селінджер. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 63
Перейти на сторінку:
повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це — єдине, чого мені хочеться по-справжньому. Дурниці, звичайно.

Каналія Фібі довго не озивалася. Нарешті промовила тільки:

— Тато тебе вб’є.

— Уб’є, то й уб’є, чхав я на це! — кажу. Я встав з ліжка, бо надумав подзвонити одному чоловікові — моєму вчителеві англійської з Елктон-хілла, містеру Антоліні. Тепер він жив у Нью-Йорку. Покинув Елктон-хілл і викладав у нью-йоркському університеті. — Мені треба дзенькнути, — кажу Фібі. — Зараз прийду. Гляди, не засни. — Не хотілось мені, щоб вона заснула, поки я у вітальні дзвонитиму. Я й знав, що Фібі не засне, але однаково сказав — так, про всяк випадок.

Коли я рушив до дверей, вона гукнула:

— Голдене! Я обернувся.

Фібі сиділа в ліжку. Таке вже, каналія, гарнюнє!

— Одна дівчинка, Філліс Маргуліс, учить мене відригувати, — каже. — Ось послухай.

Я послухав. У неї справді трохи виходило, але не Дуже.

— Непогано, — сказав я і пішов до вітальні дзвонити колишньому своєму вчителеві містеру Антоліні.

23

По телефону я довго не розбазікував — боявся, що приїдуть батько з матір’ю і застануть мене у вітальні. На щастя, вони не приїхали. Містер Антоліні розмовляв зі мною душе привітно. Сказав, щоб я, коли хочу, приїздив хоч зараз. Я, мабуть, розбудив його з дружиною, бо трубку збіса довго ніхто не брав. Містер Антоліні відразу запитав, чи в мене нічого не сталося, а я відповів, що ні. Тільки, кажу, я вилетів з Пенсі. Розповім, думаю, хоч йому всю правду. А він мені:

— Слава богу!

Почуття гумору він мав, це правда. Приходь до нас, каже, хоч зараз, якщо хочеш.

Кращого вчителя, ніж містер Антоліні, я, мабуть, ніколи не мав. Ще досить молодий, не набагато старший від мого брата Д. Б. З ним можна було й пожартувати, подуріти, не втрачаючи до нього поваги. То він тоді перший підняв з землі отого хлопчину, що вистрибнув з вікна, Джеймса Касла, — я про нього вже розповідав. Містер Антоліні помацав у Джеймса пульс, тоді скинув з себе куртку, накрив тіло і сам ніс його на руках до самої лікарні. Йому було байдуже до того, що вся його куртка в крові.

Коли я повернувся до кімнати Д. Б., каналія Фібі вже ввімкнула радіо. Передавали танцювальну музику. Фібі притишила звук, щоб не розбудити служницю. Ви б тільки побачили нашу Фібі! Сидить посеред величезного ліжка на ковдрі, підібгавши під себе ноги, немовби якийсь йог, і слухає, каналія, музичку! Вмерти можна.

— Вставай, — кажу. — Хочеш, потанцюємо?

Я навчив її танцювати, ще коли вона була пуцьвірінком.

І знаєте, в неї дуже добре виходить. Власне, я їй тільки трохи показав, а навчилась танцювати вона, вважайте, сама. Адже танцювати по-справжньому нікого не навчиш, якщо він сам не навчиться.

— Ти ж узутий, — каже Фібі.

— Я роззуюсь. Уставай!

Фібі не встала, а сплигнула з ліжка й зачекала, поки я скинув черевики. Потім ми пішли танцювати. Танцює вона справді так, що сказитися можна. Взагалі я не люблю, коли дорослі танцюють з дітьми, — видовище, звичайно, кошмарне! Скажімо, коли в ресторані який-небудь старий цап виходить на середину з малою дочкою. Сукенку ззаду в неї він завжди підсмикав, а танцює вона взагалі як теля — одне слово, гидко дивитись. Але я з Фібі ніколи не танцюю на людях. Ми дуріємо лише вдома. Хоч вона — це зовсім інше. Вона танцювати вміє. Відчуває, каналія, кожен твій рух. Треба тільки держати її ближче до себе, тоді зовсім не заважає те, що в тебе ноги багато довші, ніж у неї. Тоді вона не вислизатиме. Викручуй її, як хочеш, роби з нею найчудернацькіші па, хоч джіттербаг танцюй — вона як прив’язана. Та з нею хоч танго танцюй, чорт забирай!

Потанцювали ми разів чотири. А в перервах Фібі була така кумедна. Спиниться, як танцювала, застигне і жде. Навіть не розмовляє. І ти також повинен стати, як танцював, і чекати, поки знов заграє музика. Кумедія, та й годі. Але й сміятися чи там що Фібі не дозволяла.

Одне слово, прогоцали ми танців чотири, і я вимкнув радіо. Тоді каналія Фібі знов шусть під ковдру!

— А в мене вже краще виходить, правда ж? — питає.

— Ще й як! — кажу. Я знову сів біля неї на ліжку. Ху, чорт, аж дух забило! От накурився — сопу, як ковальський міх. А їй, каналії, хоч би що, навіть не захекалась.

— Помацай мій лоб, — раптом каже вона.

— Навіщо?

— Помацай. Один разочок!

Я приклав руку, але нічого не відчув.

— Дуже горить? — питає.

— Ні. А в тебе що — температура?

— Угу. Я її саме наганяю. Помацай ще раз.

Я приклав руку ще раз і знов нічого не відчув. Проте сказав:

— Начебто підіймається. — Не хотілося ж, щоб у неї виник отой клятий комплекс неповноцінності.

Вона кивнула головою.

— Я можу нагнати так, що й термометра не вистачить!

— Термометра, — поправив я. — Де це ти навчилася?

— В Аліси Голмборг. Сідаєш, схрещуєш ноги, затримуєш дихання і думаєш про щось дуже-дуже гаряче. Про батарею чи про щось таке. І весь лоб починає так горіти, що руку можна опекти.

Слухайте, я ледве не гигнув! А руку відсмикнув від її лоба так, ніби злякався, що опечуся.

— Спасибі, що сказала, — промовив.

— Не бійся, тобі руку я не опечу! Я сама спинюся… Тсс! — І вона, сама мов опечена, підхопилася в ліжку.

Я аж похолов з переляку.

— Чого ти? — питаю.

— Вхідні двері! — шепоче вона на всю кімнату. — Це вони! Я схопився на ноги, підбіг до столу й вимкнув лампу.

Потім роздушив об черевик сигарету й засунув недокурок до кишені. А тоді заходився, мов навіжений, махати руками, щоб розігнати дим. І нащо було тут курити, дідько б мене взяв! Після цього я схопив черевики, заліз у шафу й причинив за собою дверцята. Слухайте, а серце калатало, як скажене!

Я почув, як у кімнату ввійшла мати.

— Фібі! — покликала вона. — Годі прикидатись! Я бачила, як у тебе горіло світло, люба моя!

— Привіт! — озвалася каналія Фібі. — Я не могла заснути. Як погуляли?

— Чудово! — відповіла мати, але по її голосу було чути, що це не так. Вона не дуже любила ходити в гості. — А чого це ти, дозволь спитати, не спиш? Тобі не холодно?

— Ні, тепло. Просто не спиться.

— Ти що — курила тут, Фібі?! Ану признавайся, люба моя!

— Га? — перепитує каналія

1 ... 51 52 53 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Над прірвою у житі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Над прірвою у житі"