Читати книгу - "Королівська обіцянка"

— Я тебе вб’ю, — сказала я, намагаючись подолати тремтіння в голосі. — Я можу вбити тебе будь-якої секунди.

— Дурненька, — він знову посміхнувся. — Ти не посмієш. Ти в житті не вбивала людини й ніколи не вб’єш — злякаєшся. Зараз я підійду до тебе, і ти віддаси мені свій посох, а я за це розпоряджуся, щоб тобі не робили дуже боляче.

— Спробуй!

Він ощирився, оголивши білі зуби:

— І спробую. Адже ти всього-на-всього маленька дівчинка, що вважає себе магом. Ходи сюди!

Деспот різко ступив уперед. Я відскочила. Він переслідував мене — у темряві! Я зробила над собою зусилля й перестала дивитися нічним зором. Мої очі згасли, але я й сама осліпла — у цьому залі не було ні вогника, ні відблиску, але ж бідний принц-бранець сидів тут роками!

Я зачаїлася. Мій ворог був неподалік. Він теж зачаївся. У залі не було чутно нічого, крім шурхоту смужелиць і важкого подиху принца-бранця в клітці.

— Тепер ти нічого не бачиш, — задоволено прошепотів принц-деспот. — Не страшно?

Він зробив помилку, коли заговорив. Тепер я точно знала, де мій ворог, і рвонулася геть, топчучи смужелиць, обходячи клітку навмання в темряві. Він кинувся за мною, але не наздогнав. Зупинився.

— Ти втікаєш, відважний магу. Недовго ж тобі залишилося бігати, — у його голосі залунало невдоволення. — Ну зачекай…

У темряві заскрипіло коліща арбалета.

Я намацала пруття клітки. Гаряча рука торкнулася моєї руки — я мало не закричала. Дивно, як у такому скрижанілому холоді, темряві й безнадійності в принца-бранця можуть бути такі гарячі руки!

— Хованки — дитяча гра, — бурмотів деспот. — Попрощайся з волею, дівчинко. Я не вбиватиму тебе. Я посаджу тебе в клітку, і ти сидітимеш там одна, день за днем, місяць за місяцем, у повній темряві. Ти будеш вити від туги. Ти забудеш людські слова й розучишся говорити. І ти ніколи не повернешся додому!

Стріла вискнула біля самого мого вуха й ударилася об товстий залізний прут. Я почула, як відхитнувся принц-бранець. Принц-деспот міг застрелити брата!

Коліща арбалета заскрипіло знову, дуже близько, мені здалося, на відстані витягнутої руки. Я кинулася геть. Під ногами хруснула смужелица.

— Ну що, здаєшся чи продовжимо гру?

Задихаючись від страху, я кліпнула. Мої очі знову спалахнули зеленим, я побачила залу — сіру, безбарвну, без тіней і відтінків, побачила принца-деспота, що стоїть спиною до клітки брата. Він завмер, майже торкаючись до пруття, у його руці був зведений арбалет. Він дивився на мене — просто в очі:

— Іди до мене, бідако. Давай сюди посох!

Від напруження в мене заболів живіт. У цій людині було щось моторошне, заворожливе, у його присутності трусилися коліна. Мені доводилося бачити багато чудовиськ і страхопудів на своєму віку, але він був особливий — може, тому що чудовисько ховалося в людській оболонці. Воно жило у звичайному юнакові з приємним, навіть гарним вилицюватим обличчям. Я знала, що не здамся в жодному разі, але відчуття поразки вже здолало мене. Я не збиралася перемогти, ні. Я збиралася із честю вмерти.

Він підніс арбалет, стріла дивилася мені просто в перенісся. Чи зможу я відіпхнути її, як колись відштовхувала ножі? Слабість заповнювала мене, як прокислий заварний крем, і мені здавалося чомусь, що ця стріла вже стирчить у мене межи очей. Напевно, я побачу її, перш ніж упаду…

— Ну ж бо?

У цей момент за спиною принца-деспота з’явилося бліде, наче місяць, лице його брата. Принц-бранець випрямився. Принц-деспот побачив, як переметнувся мій погляд, і хотів уже відскочити від клітки, але чорна вузлувата мотузка впилася в його горло й потягла назад.

Принц-бранець стояв, дивлячись у темряву, все сильніше й сильніше затягуючи мотузку на шиї брата. Принц-деспот упустив арбалет, руки його вчепились у мотузку, я була впевнена, що вона не витримає й порветься, але принц-бранець, схоже, плів її не один день, плів старанно й на совість. Принц-деспот захрипів.

— Він задихнеться!

Принц-бранець повернув голову. Розгледів у темряві мої очі:

— Зачаруй його. Інакше я його задушу.

— Не треба!

Я піднесла посох. Згадала, як знеболювала рани. Дія приблизно така ж, тільки сила стократ більша. Ну ж бо, долоні, німійте!

З першого разу не вдалося. Із другого теж. Принц-деспот хрипів і дряпав каблуками підлогу. Втретє у мене не просто долоні оніміли — мало руки не оніміли, а принц-деспот раптом обм’як і повис, як лялька.

— Він прикидається? — запитав принц-бранець.

— Ні. Відпустіть його!

Принц-бранець послабив хватку. Його знетямлений брат сповз на землю, принц-бранець опустився навколішки, все ще втримуючи петлю навколо його шиї.

— Не підходьте… до дверей, — промурмотіла я сухими губами.

Гримнуло так, що навіть дурні смужелиці кинулися навтьоки. Запахло гаром, пруття клітки погнулось, замок наполовину розплавився, двері клітки зависли на одній петлі. Я стискала посох, сама собі не вірячи: це зробила я?!

— Я нічого не бачу, — пошепки сказав принц-бранець.

— Ви вільні, — я задихалася. — Обережно, прути гарячі. Не обпечіться.

Він не рушав з місця.

— Відпустіть його. На хвилинку. Він паралізований. Ми його зв’яжемо, — кожне слово доводилося виштовхувати силою, як першокласника на шкільну сцену.

— Ви великий маг, — з благоговінням прошепотів принц-бранець.

Я згадала, як тряслася в темряві, ціпеніючи під поглядом принца-деспота.

— Допоможіть мені, — буркнула ледве чутно. — Зв’яжемо його моїм поясом.

Розділ двадцять п’ятий

Чума

У замку було тихо. Дивна, нездорова тиша. То тут, то там наш шлях перепиняли жмутки рухливого килима — мурахи в паніці поспішали утекти геть із замку. Тоді я наказувала принцу-бранцеві зупинитися й зачекати, поки колишні воїни підуть і прохід знову звільниться.

Колишній бранець ледве волочив слабкі ноги. Йому було вдвічі важче: він уперше за багато років вийшов із клітки, він тяг за собою рогожку, на якій лежав його паралізований і зв’язаний брат. Будь-хто інший на місці бранця давно звалився б, а цей ішов, хрипко дихав, утирав піт із чола і час від часу повторював сам до себе:

— Я щасливий…

Поки було темно, принц-бранець ішов за мною на слух. Коли в стінах почали з’являтися вікна, з очей його покотилися сльози, і дивитися він уже не міг. Довелося відірвати рукав від його старої сорочки й зав’язати йому очі.

Я йшла, твердо знаючи, що в чужому замку мені доведеться розшукати Уйму. У людожера — наш пропуск за Печатку. А ще поруч із Уймою повинен бути принц-саламандра… Ой леле, та ж ми відшукали для Оберона лише трьох принців! А скільки часу на це витрачено, скільки сил, скільки небезпек довелося пережити! І абсолютно ж незрозуміло, де шукати ще двох. Кляті сестри-охоронниці!

Я почула тупіт