Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

вікон у вечірній краєвид — осердя їхніх мандрівок, вирів і кружлянь — аж його архіворог, Аделя, покоївка у тому домі, розганяє цю рійну пташину хмару на чотири вітри. Після цієї поразки він поступово починає занепадати, зсихається, — щодня менший в спорожнілих покоях, серед безтурботних забав, недоречного базікання та цвірінькання, поступово губиться в покоях великого помешкання серед своїх кревних, зберігаючи, можливо, якийсь різновид видимості життя в іпостасі опудала старого кондора, а відтак певної ночі з'являється з коротким візитом до матері у вигляді комівояжера, що подорожує у торговельних справах.

В одвічній суперечці з тарганячим родом, який певного дня залив помешкання своєю чорною юрмою, він необережно вплутується через роз'їдаючу його ненависть в оті лабіринти почуттів, де огида обертається в несамовиту принадність — і поступово переймає манери й спосіб життя того ненависного племені. Автор щоразу дозволяє йому повертатися до себе із тих його перемін, і невдовзі ми знову бачимо його, коли він читає лекцію про маріонеток, манекенів і «єретичну деміургію» перед аудиторією малих швачок, учену дисертацію, в якій ставить під знак запитання виняткове право Деміурга на творення й міркує непристойними та єретичними методами про процес виникнення життя.

Так автор дозволяє йому йти його особливою дорогою від пригоди до пригоди, від поразки до поразки, в товаристві інших постатей і подій цієї книжки, оточеному барвистим пейзажем, який у дедалі нових конфігураціях супроводжує його починання.

Головна творча ідея Шульца викладена тут дуже схоже на опубліковану листі до Віткевича[91]: міфічна версія біографії, дитинство як джерело приватної міфології, покревної праміфам, «археподібні» тенденції творчої уяви. Шульц писав у тому листі-інтерв'ю:

[Цинамонові крамниці] «є […] біографією, або радше духовною генеалогією, генеалогією kat'exochen[92], позаяк виказують духовний родовід аж до тієї глибини, де він поринає в міфологію, губиться в міфологічній маячні. Я завжди відчував, що коріння індивідуального духу, вловлені достатньо далеко вглиб, губляться в якомусь міфічному маточнику. Це остаточне дно, поза яке вже годі вийти. […] Я намагався […] знайти власну, приватну міфологію, власні «історії», власний міфічний родовід. Так само, як люди в давнину виводили своїх предків із міфічних подружжів із богами, так я вчинив спробу статуювати для себе якесь міфічне покоління антенатів, фіктивної родини, з якої я виводжу мій справжній рід».

Збіжність цих слів із текстом exposé просто дивовижна, вона ще раз підтверджує дискурсивною мовою найістотніші принципи письменницького кредо Шульца, фундаментальну ґенезу створюваної ним дійсності. Здається, що глибше і влучніше могли б відчитати її механізми пара-релігієзнавчі, психоетнологічні дослідження, ніж класичні методи літературознавства.

Більш новаторські засоби у цьому разі могла б запропонувати міфографічна критика чи символічна або структуралістська теорія міфу. Варто було б сягнути аж досконало відомих Шульцові спостережень психологічної школи Вільгельма Вундта — тих, які аналізують й інтерпретують міфогенні тенденції людської психіки.

Цікавою, проте невідомою деталлю є існування певного тексту Шульца — також у жанрі exposé, тільки на вжиток польського читача. Це звісно ж, анонімний текст, надрукований на «крилі» суперобкладинки Санаторію Під Клепсидрою («Rój», 1937). Навіть побіжне перечитування не залишає сумніву, що ми маємо справу із різновидом інформаційної саморецензії, що ніхто інший, окрім Шульца, не міг бути її автором. Щоправда, останній абзац, можливо, зрештою, відредагований задля рекламної мети видавцем книжки, може здатися дещо самохвальним у тоні, але пам'ятаймо, що нотатка про книжку була видрукувана анонімно, як нотатка видавництва, натомість автор, якому її замовили, мав залишитися і залишився у схроні. Варто, мабуть, процитувати повністю оту нотатку, ще один текст пера Шульца, такий характерний для його письменницького стилю.

Біля витоків цього нового тому прози Шульца лежить мрія про відновлення світу завдяки силі захвату, завдяки розбурхуванню натхнення, прастара людська віра, що затамована й прихована, стримана краса речей чекає тільки на натхненого, щоби визволеною пролитися на весь світ ощасливлюючою навалою. Та стара віра містиків утілюється в тій книжці, формується у своєрідну есхатологію, в легендарне коло, виткане із фрагментів усіх культур і міфологій, розвивається в заплутану й приголомшливу фабулу. Гідне уваги те, що ця фабула, за всього багатства культурних елементів, має суто приватний і одноразовий характер, що тут ужито цілком нової своєрідної термінології, створено новий орган старої одвічної людської мрії. Ця мрія про визволення тіла з оков, про Преображення життя через поезію знайшла собі у Шульца нову вітчизну, своєрідний клімат, в якому вона вистрелює буйною тропічною вегетацією: якесь легендарне дитинство, сповнене чудес, захвату й перетворень. Навіженство і щоденність, чудотворство й вулична магія, мрія й реалізм, а все це переткане найбарвистішою, найприголомшливішою фабулою.

Автор, який сам ілюструє свої книжки, — вже в цьому прагненні до цілковитої завершеності твору власними руками є щось від духу натхненних середньовічних жерців і ремісників».

Exposé було, окрім пересилання Маннові німецькомовної новели, останньою спробою письменника виплисти на ширші плеса, спробою, як і всі попередні, невдалою. На час смерті Шульца та упродовж кільканадцяти років після цієї дати ніхто поза Польщею, окрім невеликої жменьки людей, не мав уявлення про існування такого видатного явища в європейській літературі, як творчість Бруно Шульца. Знадобився ще тривалий період, подовжений не тільки внаслідок неквапного переціджуванням часом справжніх вартостей. Вихід Шульца у світ затримала також програма соцреалізму в Польщі, яка завадила у перше повоєнне десятиліття обігові Цинамонових крамниць навіть у польському культурному просторі. Щойно в лютому 1956 року автор цих рядків зумів опублікувати в літературній пресі Згадку про Бруно Шульца [Przypomnienie Brunona Schulza] («Życie Literackie», 1956, № 6).

Зацікавлення Шульцом на Заході почалося в 1959 році після публікації у Франції Мертвого сезону в перекладі Алена Коско. Цей перший прорив був заслугою перекладача та Артура Сандауера. Їхнім клопотанням завдячує ота перша публікація, котрій судилося стати початком зростаючого інтересу, а через кілька років — першої хвилі книжкових видань та ентузіазму літературознавців у багатьох країнах Європи. «Міст», покликаний вивести творчість Шульца — як він сам це окреслював — поза межі мови, якою він творив, був збудований. Письменник помилявся, згадуючи в одному з листів, що час працює проти нього, що безплідність його клопотань про переклад може невдовзі перекреслити будь-які шанси, позаяк «мода» на літературу подібного ґатунку, схоже, вигасає… Йому забракло віри й терплячості. Невдовзі також забракло життя.

Щойно 1961 рік став переломним для світової відомості творів Шульца. Мало не одночасно у трьох країнах з'явилися книжкові видання його прози — у Франції: Traité des Mannequins — у перекладах Сюзани Арле, Алена Коско, Єжи Лісовського і Жоржа Сідра — з