Читати книгу - "Яса. Том 2"

тоді отямилася вся сторожа і прибиші втекли, навздогін їм стріляли, один упав, а решта щезли в лісі, чи всі живі, чи, може, котрий сконав по дорозі. Дядьки гомоніли, розповідали про розбійників чумакам і всі разом кляли прибишів, а водночас і владу, куди, мовляв, вона дивиться, чого не викоренить це кодло до дна. Двоє чи троє дядьків зацікавлено і, як здалося мені, насторожено поглядали на мене. Мені було страшно, а водночас соромно перед цими людьми. Я мовби вже вчинив щось проти них. І порушив дане собі слово не втручатися в світ. Воднораз я чомусь не міг повернутися й піти, закинути сулії в бур’ян, а самому дременути без огляду. Я ледве дочекався, поки вернеться шинкар та наповнить мої четвертини. Пірив я їх бігом, через поле і луки, а далі лісовою доріжкою понад довгим, геть зарослим лататтям, поміж яким біліли лілії, озерцем, а сам думав. Пекли мене білі лілії, пекли чистотою своєю і нагадували про недобрі мирські діла, про розбій та душогубство, до яких я невільно виявився причетним. Добрі, веселі хлопці, яких я знав, які вечорами так гарно, тихо й сумовито співали біля багаття про сиву неньку і сестру — жалібницю, насправді були злими людьми, які важилися на чуже майно, на чужі життя. Оголеною душею бачив неправоту їхню, захланність і лютість і розумів, що вже не зможу поглянути в їхній бік без докору. Христос учив творити добро і любити всіх, але я почував, що більше любити цих людей не зможу. Бо це не частка того цілого, про яке думав, а язвина його, гноївка, яку потрібно гоїти, але для того замало моїх сил і вміння. Христос укріпив і в рішенні відкинутись від прибишів. Я довго вагався, як мені бути, — боявся, що прибиші не відпустять мене більше від себе, — й тому, скрадаючись, підніс сулії до самого табору, виставив їх на стежці до копанок, а сам, знову ж таки скрадливо, почалапав заступами лісу в ту сторону, куди мав намір пробиватись од самого початку.

Розділ двадцять третій

I

Гетьман любив затишні кімнати, м’які фотелі й канапи, килими — особливо турецькі та перські. Завжди сідав так, щоб перед очима була вся кімната й щоб тримати в полі зору всіх, хто в ній. Не любив, коли підходили ззаду або ставали збоку. Навіть по саду ходив тільки по прямих стежках і лише там, де не було кущів і великих дерев. А ще він любив вареники з вишнями, гречаники з салом і ковбасою, смажені в маслі курячі пупки, вишнівку і прозоре французьке вино. Принаймні так йому здавалося, й такі страви йому готували, коли обідав сам. Бо, якщо сказати правду, вже й не знав, що йому смакувало. Ось і вишнівка… Пам’ятав, як ще в батьківській хаті стояли на підвіконні сулії з вишнями і в них грав рубіновий сік, бігли вгору по стінках рожеві бульбашки, але для них, дітей, було заборонено навіть підходити до тих бутлів, і вишнівка здавалася неймовірним залассям. Пам’ятає, як восьмирічним хлопчаком добрав способу добутися до того трунку — вирізав очеретину й тягнув крізь неї солодку вишнівку, і доливав у бутлі води, аж поки не впіймався на грішному промислі. Його зачинили в льоху, й він рюмсав там від обіду до вечора, а по тому два тижні одмолював у Бога гріх. Бог простив йому після першої молитви, він це відчув одразу й за це полюбив Бога, а батькові не прощав довго.

І ось по багатьох роках, ба десятиліттях, згадав солодку батькову вишнівку, й забаглося йому її, челядники заставили суліями довгий стіл, але жодна не смакувала. У всіх бутлях не те. Чи вишні не ті, чи не на тому сонці настояні… А тоді один кухарчук приніс невеликого штофа (каже, купив у одної баби), ягоди там були поморщені, вишнівка — темно — червона, але вона одразу нагадала гетьману ту, що вистоювалась у високих суліях з тонкими шийками в батьковім домі.

На жаль, і ця, бабина, була не та, яку пив через очеретину. І він зрозумів, що тої йому вже не скуштувати ніколи — її спили літа, й не побігти босими ногами по споришу, і не рвати яблука — зеленці, не сміятися щиро й весело. Гетьман сумно подумав, що й сам він — жертва вічно нездійсненних бажань, жертва погоні, в якій втікача — мрії — ніколи не наздогнати, навпаки, з роками відстає від неї. І лишається в душі порожньо, лишається невдоволення собою, лишається вічна оскарга на світ, і не хочеться зізнаватися, що вибрав цю путь сам. І тоді він засмутився, й весь день був задуманий, і наказав запалити в домашній церкві п’ятдесят чотири свічки, хоч не сказав, у спокуту яких гріхів або на звершення яких замірів має згоріти той віск.

Здивований таким велінням, Ждан Гук позапалював свічки. Гетьман не вказав, перед якими святими їх світити і які молитви читати. Так вони й згоріли перед образами святих в німій тиші.

Догоріли свічки в церкві, і Ждан запалив два п’ятисвічники в обвішаній килимами світлиці. Гетьман наказав відставити один п’ятисвічник далі, Ждан переніс його на кахельний карниз грубки. Гетьман подумав, що вже давно хотів прогнати цього парубійка, та чомусь не проганяв. Не справджувалися його надії на цього хлопця, хоч він нічого недишкретного мовби й не зробив, але гетьман душею відчував, що той до всього доскіпливо приглядається, нічого не приймає на віру, якщо так, то під тими прищами неодмінно загніздився черв’ячок недоброхіття. І все — таки він і досі чимось йому подобався. Чим же? Нелукавством. Простотою. А ще чим? Тим, що негарний?.. А може, тримав через те, що взяв сам, що обридли лестиві, слизькі челядники. Нехай ходить серед них хоч один такий — відкритий і дикий. Колись і сам був такий…

Ні, не такий. А який був? І яким міг бути, аби не подув сприятливий вітер у його вітрило? Попував би десь у селі. Доживав віку добрим сільським батюшкою, мочив би у суліях вишні та квасив на зиму капусту з хроном, смородиновим листям та горобиною. Десь у глибині свідомості (неначе в сні) майнуло, що, може, в тому більше щастя, ніж у гетьманстві. Майнуло й щезло, йому аж стало соромно за такі думки, і щезли спогади, і став він знову важким, похмурим, буркітливим гетьманом, котрого мучать безсоння і печія, а сам він обридає всім бубонінням,