Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

І пилюку. Її носило вітром, недобрим і теплим, ніби альпійський фен. Від такого вітру починаються носові кровотечі. Але ми передусім пиячили, нас назбиралося з двадцятеро, якісь молоді поети, художники, пару музикантів, дівчата, якісь шльондри зі спортивної школи, ми засіли в підвалі під спілкою письменників і наливалися по саму зав’язку. Або й вище. Як там у моєму тексті, дослівно?

«Алкогольні прозріння спалахували в черепах і нутрощах одночасно — стояння перед лицем чогось великого і страшного відчулося майже фізіологічно».

Саме так. І оскільки ми були все-таки молодими поетами, то не могли не жартувати з приводу слів — таких, як світло, сяйво чи промені. Швидше за все, відтепер їх мусила б заборонити цензура. Ми не могли не жартувати з приводу тієї, іншої смерті. Бо що нам залишалося? Це особливе відчуття — припускати, що ти вже так чи інакше ковтнув свою пилинку світла і в тобі почалося, рушило, процеси пішли, невдовзі ти востаннє засвітишся зсередини і розпадешся на стронцієво-цезієві тільця. І як можна було не жартувати, коли радіо й телебачення уже настійливо рекомендували мешканцям міста і області щодня ретельно промивати волосся шампунем? Але поруч із радіо й телебаченням існувала ще одна — альтернативна інформаційна сфера: витоки, розмови, чутки. Згідно з нею, все червоне вино, а також йод і кальцій зосереджено в парткомах, усі дозиметри взяті під контроль першими відділами, вся онкологічна статистика — безпосередньо кагебе, а знайомі лікарі начебто пошепки радять знайомим вагітним жінкам почиститися, бо нічого доброго в них і так не народиться — хіба що музейні експонати. Ну так, діти. У березні в нас народився Тарас, тобто йому не було і двох місяців, коли все це сталося. Звісно, що найбільше ми боялися за нього і певний час навіть перестали бувати з ним на повітрі. Хоч потім вирішили, що невідомо, де більше радіації — назовні, всередині?

«…я часто й багато вивозив на прогулянку сина — до приміських озер, садів, до старого єврейського цвинтаря, до зруйнованого річкового млина — куди завгодно, подалі, геть з очей. Так було вигуляно з десяток нових віршів, слова "чорнобиль" немає в жодному з них…».

Але досить частими є натяки на світло і смерть. А також на буяння зелені. Вона того літа і справді так і поперла звідусіль — можливо, справді від радіації? Так ніби влаштувала нам прощальний сезон. Тому мені й писалося щось таке, як Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине. // Ми поспішаємо жити, немов після мору. // Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору, // ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне. Або у «Повчальній травневій прогулянці», де з’являються приозерні городи і маленькі землевласники, що визбирують ранню і рясну полуницю, анітрохи не дивуючись

такій невблаганній земній родючості. Уявляєш — невблаганній родючості? Урожай смерті, полунична агонія. Ну і таке інше. Скажімо, «Футбол на монастирському подвір’ї» починається з того, що такої зелені не бачено сто років, а може й більше. Слід було тільки виразно наголосити слово такої. Або «Країна дітей», де знову з’являється це недобре світло: і згіркле світло плеще променево. Чому саме згіркле? Бо чорнобиль — це полин, а полин гіркий. І який там Павло Алеппський, яке ХVІІ століття? Але це занадто специфічно — ти не знаєш контексту.

Зате я розумію, що пишучи «Середмістя», ти став на слизький шлях класицизму.

Аж так? Можливо. Можливо, що навіть не можливо, а точно. «Середмістя» — це книжка, в якій мене вперше ловить за яйця проминання часу. Я почав писати ці вірші, коли мені було 25, а фактично завершив десь у 27. Якоюсь мірою це моя прихована біографія. Тобто це насправді не вірші, а події. «Колискова першого дня» — це перше побачення з Тарасом, якого ми щойно привезли з пологового і звідси передчуття весни, запах перших пролісків у западанні сутінків. «Опівнічний політ з Високого Замку» — це одна з моїх зрад, але швидше лірична — з тих, коли сексуальне збудження ближче до світанку виявляється просто ідіотським непорозумінням. «Її пальтечко радісне й червоне» — це про Софійку, по середах увечері я зазвичай приводив її з дитсадка. Я вичікував у передпокої, поки вона однією з останніх тихенько вислизала з-за столу, їх там вічно годували вареною рибою з тертим буряком, цього неможливо було їсти, хіба що розмазати по тарілці. «Футбол на монастирському подвір’ї» — це наші з Ніною блукання у старому Чернігові. А «Серпень. Дністер» — це ми з Мідянкою в гостях у Вано Пеника, в його селі над Дністром, там і справді сильно відчувається тисячолітня спека, а з лопухів так і лізуть усякі археологічні уламки. Я в ті роки шалено любив поезії Філіпа Ларкіна, звісно, в російських перекладах, бо українських ще не було, і десь часом підхоплював його інтонації. Джон Сідгартга казав про Ларкіна very fucking poet, він одного разу спиздив для мене в публічній бібліотеці міста Ноттінґам книгу його вибраних віршів. Але це так, мимохідь. Джон Сідгартга ще постане перед нами, я сподіваюся. Ти ж запитаєш про нього, правда?

Правда.

Так от, «Середмістя» — це подальше відкривання Франика. Його, «Середмістя», архітектура і весь цей спориш на уламках кераміки — це дальше занурення у своє місто. Звичайно, там залишається ще досить багато Львова, «Три балади», наприклад. Але передусім це Франик, міфологізація простору, в якому я так чи інакше мусив намацати свої улюблені вузли сполучень. Виявилося, що цей простір уже переважно описаний, але фрагментами і лише на рівні чернеток, якихось етюдів, начерків. У ті часи мені щоразу траплялися люди з першоджерелами. Від них я позичав переписані їхніми ж руками таємні зошити — шматки Баронча, виписки з Шарловського. Однак передусім я читав з будинків, дерев і каменів. Я пізнавав усе нових і нових типів, вони здалися мені вже навіть не типами, а архетипами, паралельно присутніми у кількох інших вимірах, це стало моїм черговим зайобом — писання їхніх портретів, угадування в кожному з них нескінченних шарів і нашарувань. З одного боку ми були друзями і багато разом пиячили, переважно в майстерні Олега Заставного, в глибині одного з таких типово франиківських подвір’їв, де тебе абсолютно накриває всією колишньою містечковістю. Гаслом тих часів, отже, мені видається «Ми пили в Олеговій майстерні». Ми пили попри антиалкогольний указ і повсюдно порозставлювані на таких, як ми,