Читати книгу - "Робінзон Крузо"

наказав йому принести підстреленого папугу. Він радо побіг за птахом, але не зразу його знайшов, бо той, як виявилося, був іще живий і відлетів з місця, де впав. Однак зрештою П'ятниця відшукав його і приніс. Я розумів, що він ніколи не бачив рушниці, тож треба йому показати, як вона працює: у нього на очах я набив порох і набої, щоб мати заряджену зброю про всяк випадок. Але більше нам не трапилося ніякої дичини, тож ми забрали додому козеня, і ввечері я оббілував його, порубав тушу, а м'ясо потушкував у глечику і наварив смачної юшки.

Я взявся до їжі й запропонував П'ятниці теж скуштувати. Він зрадів — м'ясо йому очевидячки смакувало. Проте він надзвичайно здивувався, коли побачив, як я посолив страву. Знаками він показав, що сіль не смачна: поклав дрібку собі до рота і скорчив писок, мовби його нудить, а тоді довго відчайдушно плювався і полоскав рот водою. Я, зі свого боку, взяв до рота шматок несолоного м'яса і теж почав кривитися та плюватися, показуючи, що без солі страву неможливо їсти. Але це не допомогло, бо П'ятниця так і не навчився їсти солоне м'ясо й солону юшку, принаймні ще довгий час взагалі не вживав солі, а коли й почав підсолювати їжу, то хіба що зовсім трошки.

Сьогодні я нагодував нового приятеля тушкованим м'ясом і юшкою, а назавтра збирався засмажити козятину для нього. Я так і вчинив — підвісив шматок м'яса на дроті над вогнем, як це часто робиться в Англії, закріпивши дріт на двох тичках обабіч багаття. Поки м'ясо шкварилося, я подеколи повертав його. П'ятниця не міг надивитися, як я куховарив, а коли дійшла черга куштувати м'ясо, він усіма можливими засобами показував мені, як сильно йому смакує. Нарешті він повідомив, що більше ніколи не вживатиме людського м'яса, і я вельми зрадів із такого зізнання.

Наступного дня я взяв П'ятницю з собою на роботу — ми молотили і провіювали зерно. Дуже скоро він навчився цієї премудрості, особливо коли я йому пояснив, що з зерна печеться хліб. Згодом я йому показав, як замішувати й пекти хліб, і за деякий час він вправлявся по господарству незгірш від мене.

Зважаючи на те, що нас стало двоє і треба було прогодувати два роти, я подумував, чи не збільшити мені посівних площ. Отож я відмітив велику ділянку землі й почав її обгороджувати, як це завжди робив. П'ятниця залюбки мені допомагав і радів, як дитина, бо я показав йому, що з того вийде. Як міг, я пояснив, що тепер нас двоє, отож потрібно удвічі більше зерна — і для нього, і для мене. Схоже, його моя турбота страшенно зворушила, і він взявся до роботи зі ще більшим завзяттям. Якщо йому добре пояснити, що саме треба робити, він працював набагато ліпше за мене.

Цей рік був найкращим з усіх, що я провів на безлюдному острові. П'ятниця добре опанував англійську мову, розумів майже всі слова, які я вживав, відразу здогадувався, куди я його посилаю, і виявився напрочуд балакучим. Нарешті я знову почав тренувати власний язик, бо раніше, ніде правди діти, не мав для цього нагоди. Але не тільки спілкування з людиною приносило мені втіху — мені подобався сам хлопець, його щирість і чесність що не день, то більше прихиляли його до мене, і я по-справжньому прив'язався до нього. Що ж до самого П'ятниці, то, гадаю, він мене полюбив, либонь, сильніше, ніж любив власних батьків.

Одного дня я вирішив випробувати його — чи не схоче він повернутися до свого краю та одноплемінників. Він уже навчився англійської так добре, що міг відповісти на будь-яке питання, тож я найперше запитав його:

— Невже твій народ ніколи не перемагав у битвах?

— Так, так, ми завжди перемога!

Отак і почалася наша розмова.

ПАН. Якщо ви завжди одержуєте перемогу, як так сталося, що тебе полонили?

П'ЯТНИЦЯ. Мій народ побити більше.

ПАН. Як так більше? Як же ж тоді тебе схопили?

П'ЯТНИЦЯ. Вони були більше за мій народ. Там, де я був, вони схопити один, два, три і мене. Там, де я не був, мій народ усіх побити. Там мій народ схопити один, два, ціла тисяча.

ПАН. То чому ж твої одноплемінники не врятували тебе з рук ворога?

П'ЯТНИЦЯ. Вони бігли і наказали, щоб один, два, три і я стрибати в каное. Мій народ не мав тоді каное.

ПАН. П'ятнице, а коли твій народ перемагає, що ви робите з полоненими? Ви теж відвозите їх у віддалені місця, щоб з'їсти, як це роблять ваші вороги?

П'ЯТНИЦЯ. Так, мій народ їсти люди теж. Всіх їсти.

ПАН. А куди ж ви відвозите полонених?

П'ЯТНИЦЯ. В різні місця. Куди хотіти.

ПАН. А сюди, на острів, теж привозите?

П'ЯТНИЦЯ. Так, так, і сюди. І в інші місця.

ПАН. А ти тут бував раніше?

П'ЯТНИЦЯ. Так, я був тут.

(Він вказав на північний захід — схоже, то було узбережжя, яке собі уподобали одноплемінники П'ятниці).

З цих слів я зрозумів, що мій приятель П'ятниця належав до тих дикунів, які зазвичай висаджувалися на найвіддаленішому кінці острова, але з тою самою метою, що й інші людожери. Коли я набрався мужності та привів П'ятницю на узбережжя, де мені трапився найперший відбиток людської ноги, він одразу упізнав місцевість і розповів, що вже бував тут і одного разу вони з товаришами з'їли тут двадцятьох людей, серед них двох жінок і одну дитину. Він іще не вмів рахувати до двадцятьох англійською, а натомість показав, скільки було полонених, виклавши на піску рядочком каміння. Він по черзі вказував на камінь і просив, щоб я називав число.

Я так докладно про це розповідаю, бо саме тут, на узбережжі, запитав П'ятницю, як далеко від острова до великої землі. Чи часто губляться в морі каное? Він відповів, що тут місце спокійне і каное ніколи не тонуть, а от трохи далі, якщо заплисти у відкрите море, можна потрапити в течію, яка зранку біжить в один бік, а після обіду в протилежний.

Я миттю збагнув, що П'ятниця має на увазі приплив і відплив. А згодом я дізнався, що на зміну припливу та відпливу, а також на підводні течії впливає велика ріка Оріноко, бо, як з'ясувалося пізніше, острів наш лежав майже у гирлі цієї ріки. А велика земля, яку я бачив на північному заході, — то був великий острів