Читати книгу - "Євпраксія"

палацові зали затоплювало криваве палання смолоскипів, змерзлі й голодні барони з стуком-грюком падали за столи, єпископи квапливо благословляли трапезу, імператор відривав перший шматок, відпивав перший ковток, імператриця теж мала сидіти поряд, бо так велів звичай і вимагала держава, яка вимагає од усіх, нікого не звільняючи від обов'язків, і обов'язки тим ті вищі і обтяжливіші, що вище стоїш ти в загальній 'ієрархії, аж іноді здається, ніби немає ієрархії прав, існує тільки ієрархія обов'язків.

Євпраксія сиділа на учтах заплакана. Попервах це щоразу бентежило баронів, бо де ж це бачено: імператриця показує всім свої сльози! Та учта набирала розмаху й розгону, пилося щедро й пожадливо, їлося ще пожадливіше, червоніли морди, хижо виблискували очі, важко падали на дубові стільниці набряклі кулаки, у заводіяпько-му крикові чорно зіпали роти, запановувало єднання пияків, солідарність ненажер, спільнота темних пристрастей, роз-клекотаність, роззухваленість, розсвиняченість… Згортали зі столів кухлі з пивом, наїдки, нахвалялися, лаялися, погрожували. Вискакували на столи, вигецували, топтали страви, посуд, під п'яний регіт намагалися поціляти в голови, у пики, ті, хто сидів, хапали розтанцьованих, рвалв за ноги, валили разом зі столами, у грюкоті, прокльонах, реготняві все переверталося, світ перевертався… Не хотілося жити в такому світі, він вартий був хіба що сліз. Але обпилих баронів уже не бентежили сльози імператриці, як то було на початку учти. Сприймали її заплакане личко як щось недоречне, дивне, чуже. Навіть не дивувалися — обурювалися:

— Імператриця — і в сльозах?

— Чому вона плаче?

— Як сміє?

— Тут ніхто не плаче!

— Не повинен!

— Не має права!

Генріх і собі йідкрикував баронам. Голос у нього був високий, ляскучий, голос для відстаней, голос для всіх одразу і ні для кого зосібна. Принаймні не для неї, ні, ні! Про що мала говорити з цим жорстоким і брудним чоловіком після тої наруги, якої зазнала від нього? І що їх єднало? Імперія, спільна безвихідь чи ота страшна ніч смерті, ганьби й жорстокого сорому? Генріх намагався бути уважливим бодай на учтах, перед баронами. Євпраксія була байдужа. Байдужість виказувала навіть у своєму плачі. Слізьми, мов прозорою запоною, відгороджувалася від усього, хотіла вберегтися від ще більшого бруду, неминучого, поки ти серед цих п'яно-зажерливих, хижих, невситимих.

— Ви не прикликуєте мене до себе, — ображався Генріх.

— Ні!

— Не хочете бачити свого імператора?

— Було б злочином одривати вас від державних справ.

— Це вдень, а вночі?

— Вночі ви вриваєтеся без запросин.

— Я просто приходжу, бо маю право. Імператорові належить усе.

— Є межа, якої переступити нікому не дано.

— Що це за межа?

— Людська душа. Серце. Туди ніхто не може пробитися силоміць. Хоч би мав усіх воїнів світу.

— Мені здається, я зазирнув колись у вашу душу.

— Сталося непорозуміння. Більше не буде.

— Знайте ще й те, що всі шляхи до жіночого серця ведуть через її тіло. Тіло — це справді фортеця, часом непереборна. Але ж відомо, що думки й наміри мужа жона приймає лише з любов'ю, доповненою тілесно.

— З любов'ю ж!

— А що таке любов? Невловимість, як і душа. Я не люблю невловимостей.

— Вам більше до смаку брутальність. Я вже зазнала, з мене досить. Наші розмови не приведуть ні до чого. Ніщо вже не приведе.

Він відступився. Не тягнув Євпраксії на нічні зборища до крипти собору, не вривався до ложниці, знов заліг у своєму безсиллі, збирав сили на цю жінку, тим часом давши їй спокій.

Була вже зима. Майже без морозів, якась несправжня, іноді вночі падав сніжок, до ранку залягав у ровах, на вежах, на покрівлях, але відлига з'їдала його за день, і земля знов була гола, голий камінь, голі дерева, усе мов суцільне здригання. Було самотньо, сумно, тяжко, нестерпно тоскно. Хотілося завалистих, безгучних снігів, у яких вмирають всі відголоси, і великого червоного сонця над ними, спокійного і приступно-лагідного. Вкутана в м'які сніги далека рідна земля і ледь притрушена олив'яно-сірим, мовби цокітливим інеєм, ця кам'яниста пустеля, уся в холодних корчах з маленьким кривавим сонцем у пронизливо-мерзлякуватих безмежностях. Скільки й жила Євпраксія в цій землі — сонце щоразу мовби маліло й маліло, загрозливо й недвозначно, так ніби наближався кінець світу. Та молода жінка чи й спроможна відчути виміри світові, зате розтривожено вловлює безжальне вкорочення власного життя, що впійманою птицею зіщулюється, стискується й маліє, мов оте чуже сонце на чужому небі.

Що роблять чеберяйчики, коли їм сумно?..

І хоч не цвіла весна, не кликали пташиним співом зелені ліси, не стелилися просонцені дороги, ніщо не вабило до мандрів, Євпраксія запрагла прогулянок, подорожувань, знайомства з близькими, а то й віддаленими краями. Воля імператриці священна. Що може стати на заваді її щонайнесподіванішим забаганкам? Імператор сам випроводжав Євпраксію зі Шпеєра, тоді зустрічав у Вормсі, жваво обговорював напрямки її мандрів, розсилав гінців із велінням, аби належно прийняли імператрицю там і там; виділено було великий почет, відправлено обози з припасами, везено скарбець з інсигніями й коштовностями імператриці. Невідлучно був коло Євпраксії нестаріючий вузьконосий абат Бодо, якого не збентежило ні розкриття імператрицею злочинних нічних таїнств Генріха й Заубуша, ні безсилля зарадити будь-чим. І не відступався від свого сповідництва, вперто, тупо, з відразливим сластолюбством допитувався в нещасної жінки на сповіді:

— Чи ти робила, як це мають звичай робити деякі жінки?

Не соромився слів, здатних зробити розпусною найчистішу душу, брав їх уже готовими з покаянної книги вормського єпископа Бурхарда «Corrector», а той, складаючи свою безжально-цинічну книгу, яку радив сповідникам для бесід з прихожанами про їхні гріхи, виправдовувався тим, що у Вормській єпархії занепадає моральність.

Щойно залишаючись віч-на-віч зі своїм духівником, Євпраксія вже знала, що почує щось святенницько-хтиве. А що могла вдіяти віддана в наругу спершу маркграфові, тоді імператорові, а ще богові, церкві, її слугам, оцьому вузьконосому абатові, приставленому до неї вже й не богом, а всіма дияволами світу!

Хотіла позбутися абата, пишного почту, всього супроводу, металася туди й сюди по Франконії, по Швабії, по Баварії. Не могла ні вирватися, ні втекти, ні забутися. Її зустрічали, перехоплювали, усі прагнули мати в себе таку високу гостю. Барони-кроволюби влаштовували на честь імператриці турніри й лови. Лилася кров людська й звірина. Барони жували м'ясо коло дикого вогню, розкладуваного серед каміння. Вогонь рвався з каменю, а її душа рвалася звідси, від цих рицарів, від єпископів, пурпурових, мов те вино, що ним обпивалися, від кострубатих замків і камінної тяжкості соборів.

Опинитися б у своєму недосяжному дитинстві, стати вільною від прискіпливості запитань, провин і ляків! Але світ був безжальний до неї.