Читати книгу - "Терпкість вишні"

Ми сиділи втрьох на лавочці під каштаном. Вікторії вдалося намовити Мілену вийти з кухні.

— На знак солідарності. Тепер ми пливемо в одному човні.

А поза тим із мене було досить зустрічей у коридорі з одним асистентом. Гадала, що звикну, та, очевидячки, я вже не така гнучка, як колись.

— Назустріч водоспаду, — знову буркнула вона. — А звідти на дно.

— Ну а ще я хочу провчити свого тата, — гнула я далі, не зважаючи на понурі Мільчині коментарі. — Може, до нього нарешті дійде, що він накоїв.

— Рідко коли до когось доходить. — Поряд із нами хляпнувся Болек, наперед потиснувши нам долоні. — Ти щось зблякла, Міленко, відколи я тебе востаннє бачив.

— Ти теж доволі блідий, — зауважила Вікторія.

— Це ненадовго. Влітку я маю закупити кварцеві лампи для нашої амбулаторії.

— Серйозно? — пожвавилася Мілена.

— Ну. Були скарги, що ми лякаємо пацієнтів, особливо дітей. Директор хоче врятувати нашу репутацію в очах хворих. Звідси рішення про закупівлю кварцевих ламп. Ви повірили? Дівчата, — кинув він нам осудливий погляд, — нашій лікарні не вистачить навіть на автозасмагу.

— Ага, — підсумувала Мілена. І це все.

Болек уважно до неї придивився.

— Ну-ну.

— Вона вже кілька днів у такому стані, — прояснила справу Вікторія. — Ти міг би їй якось допомогти?

— Міг би, — кивнув він, бавлячись обгорткою від льодяника. — Можу взяти її до свого пацієнта Матюшки. Чоловік дев’ять років по інсульті і може вимовити тільки одне дієслово: «робиться». На питання, що в нього болить, він п’ять хвилин поспіль торочить: «робиться, робиться, робиться». І то з такою інтонацією, наче вимовляв би нормальну фразу. Напевно не усвідомлює, що з ним щось не те.

— Для нього це, мабуть, щастя, — втрутилась я.

— Для нього напевно, а от для родини…. — зітхнув він, складаючи з обгортки маленький літачок. — По годині перебування в Матюшки людина тішиться, що може вийти назовні. І вповні цінує своє звичайне життя.

— То відвези до нього Мільку, — попросила Вікторія. — Нехай почне цінувати своє.

— Взагалі-то можна, — глянув він на свій літачок, — тільки навіщо? Хто сказав, що ми мусимо усміхатися двадцять чотири години на добу? І хто сказав, що стан задоволення ліпший, ніж стан смурної задуми?

Свято Божого Тіла

Мілена й надалі перебуває у стані смурної задуми. Вікторія згадала про наближення сесії й погнала до бібліотеки. Марія нарешті провідала свою тітку, нишком сподіваючись на невеличку матеріальну підтримку. А я поїхала до тата розповісти про те, що кинула універ. Цього разу він сидів у своїй кімнаті, редагуючи статтю про непорозуміння в подружніх стосунках. Я постукала, увійшла і зразу перейшла до суті. Якби я була така відважна й стійка півроку тому… Але, може, без досвіду останніх місяців я й надалі була б зацькованою мишкою, яка вміє тільки несміливо всміхатися.

— І немає шансів повернутися, Вишеславо? — упевнився тато.

— Ні, і насамперед тому, шо я цього не хочу.

— Це добре. Я від самого початку знав, що КАША — це одне велике непорозуміння. Тепер ти спокійно можеш вступити на СНОБ.

День Дитини

Сьогодні я чекала на Ірека, щоби переповісти йому подальшу інформацію про ситуацію вдома і в околицях, коли до кухні хлопців завітала висока струнка білявка з очима сарни. Малина.

— Але й спека, — простогнала вона і важко впала на кухонний дзиґлик. — Я ледве до вас допленталася. Чотири зупинки пішки.

— Хіба ти не могла їхати трамваєм? Або автобусом?

— Я намагалася, — зітхнула вона, відгортаючи пасма вологого від поту волосся, — але був такий тлум, що я геть розкисла.

До всього зла, яким так і кишить це місто, біля пошти сіло троє дівчисьок-підлітків. А ти ж знаєш, які ті дівчиська.

Я кивнула, мовляв, знаю, але Малина все одно мені пояснила:

— Їх усе смішить. Хихочуть, бо падає дощ. Бо встигли заскочити в останню мить і не можуть знайти квиток. Регіт на весь автобус.

— Ага, — встигла сказати я.

— Я от усе думаю, невже і я була такою, як вони?

— Можу тебе запевнити, що не була, — озвався Ірек із нетрів коридора. — Що цього разу сталося?

— Мій науковий керівник нарікає на бабусину ворожбу. Каже, що в ній замало конкретики.

— То додай йому яскравих деталей. А що з коханням? Теж криза?

— Нічого, і це починає мене турбувати.

— Починає? — форкнув Ірек. — Я вже два роки чую, що ти чекаєш на кризу.

— І чимдалі більше нервуюсь, Іреку. Навіть думаю, що повинна піти першою.

— То й піди. Спробуй трохи побути сама.

— А якщо він потім не захоче миритися? — зойкнула вона. — І я зостануся зовсім сама? І вже нікого не знайду і буду самотньою бабусею?

— Не будеш. Замовиш собі в Японії електронного песика, який уміє лащитися, гавкотіти й прибігає на поклик. Схоже, він робить фурор в американських будинках лагідної осені. Старенькі від нього в захваті. Я бачив по телевізії.

— Фантастична картина, — буркнула Малина. — Краще скажи, що мені робити, й ходи нарешті сюди, замість никати по коридору.

— Ну, я вже тут, просто мусив поскладати взуття. Привіт, Вишне.

Я обернулася й нарешті побачила Ірека в усій красі. Переді мною стояла жива копія Рейнарда, тільки що з яснішим волоссям, з-під якого виступали шпичасті вуха ельфа. «О Боже», — подумала я, але сказала тільки одне:

— Привіт.

День опісля

— Чому ти мені не зізнався?

— Спочатку я не був певен, що це ти. Ну розумієш, ти мала заколоте волосся й була вся заляпана багнюкою. Поза тим, — додав він, — з Нового року і твого дня народження в мене зосталися досить імлисті спогади.

— А потім?

— А потім, коли я впізнав тебе за голосом, мені було якось незручно. Бо здавалося, що ти не в захваті від мого вигляду.

— Ти від мого теж, — парирувала я.

— Я ніколи не виявляю захвату. Боюся, що мене відштовхнуть. Якби я тільки знав, що вже місяці поспіль балакаю з копією Амелі.

Якби я тільки знала, що вже місяці поспіль балакаю з копією Рейнарда.

— Я не маю короткої гривки.

— Я не про зачіску, а взагалі. Погляд. Обличчя. Силует. І цей магнетизм.

— Припини, бо я зашаріюсь. Я не терплю компліментів. Просто ненавиджу! Ну хіба ті, що стосуються мого інтелекту.

— Добре, я буду говорити тільки про твій IQ, — пообіцяв Ірек. — Бляха, телефон. Певно, Малина.

— Привіт, — кивнув він на знак того, що телефонує сестра, і ввімкнув «спікер». — Що знову трапилося?

— Нічого, а що могло трапитися?

— У твоєму випадку могло, ти ще не дзвонила до мене з гарною новиною.

— Ну, завжди мусить бути