Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Власне, це все були запитання, які не впливали на самопочуття Губченка. Він був щасливий. Уперше за всі рази він потрапив до населеного людьми й незруйнованого світу. Перша подорож, щоправда, також була в населений світ, але той світ був таким чистим і стерильним, що одразу породжував думки про свою штучність і приреченість. А ця сіра імла, ці брудні будинки, тьмяний сніг, якого ніхто не прибирає, - це все було ознакою життя нормального. «Якщо наше життя можна таким вважати», — подумки додав Губченко.

Просто навпроти нього ледь світилося вікно на першому поверсі. Він спрямував туди МГ й потрапив у досить незвичну, але вочевидь заселену кімнату. Незвичною вона була через украй мінімалістське, щоб не сказати аскетичне, облаштування. Вузьке ліжко, невеличкий комп’ютерний стіл, над ним вбудований у стіну великий плаский монітор, шафа-пенал — і все. Власне, сюди більш нічого й заштовхати було б неможливо. На ручці пенала висить наготований чорний костюм (а може й коричневий, а може — синій). Лампа в стелі давала так мало світла, що роздивитися колір ніяк.

І знову Губченку це сподобалося. Весь попередній досвід подорожей у часі переконав його в необхідності саме аскетизму. Він тепер твердо знав, що людство загине через надлишки — надлишок їжі, надлишок енергії, надлишок ваги, надлишок розваг і т. д.

Двері від’їхали в стіну, й до кімнати зайшов юнак у чорних сатинових трусах. Він був ніби привидом з минулого. У Губченковій молодості були такі чорні сатинові труси. Потім вони згинули, поступившись місцем різноманітним — як за матеріалом, так і за кольором. Хлопцеві було років сімнадцять — вісімнадцять, коротка стрижка, волосся ще мокре, але вже акуратно зачесане на проділ.

Слідом за ним зайшла мати (це одразу було зрозуміло — такі вони схожі). Руки її нервово перебирали кухонний фартук, хоча жінка й намагалася не виказати хвилювання.

— Може, візьмеш бутерброд? — спитала вона.

— Та ні, мамо, навіщо той бутерброд. Це ж недовга процедура. А до того там напевно є де перекусити.

— А якщо нема де?

— Мамо! Де ти бачила голодних людей?

— Бачила, — відповіла вона невпевнено. — Колись бачила…

— То колись.

— А якщо затримаєшся?

— Якщо затримаюся, погодують.

— Як я боюся, що ти затримаєшся…

— Мамо!

— Я знаю, синку, знаю! — поспішила вона виправитися. — Звичайно, я пишатимуся тобою. Але…

— Мамо, хоч би де я був, — хлопець поклав руку на її руки, — я завжди буду з тобою. І завжди знайду можливість навідати тебе.

— Ті, що затримуються… — Мати заплакала.

— От побачиш, я повернуся. Тільки не плач.

Вона через силу вгамувала сльози.

Хлопець почав одягатися, мати дивилася на нього так, ніби бачила востаннє. Несміливим жестом поправила комірець сорочки. Ще за хвилю щось струсила з плеча, хоч піджак і був вичищений до непристойності. Та й не піджак це був, а швидше френч — щось таке напіввійськове з паршивень- кого сукна.

— Сядьмо, — і сама перша сіла на ліжко. Хлопець сів поруч.

Губченко знав: аби зрозуміти, що відбувається, йому треба проникнути в тіло хлопця. Це було нескладно, але щось його зупиняло, він відчував, що це знову буде ніби підглядання. Він не наважувався порушити мовчазний тет-а-тет матері й сина. А той сидів і терпляче чекав, доки можна буде підвестися й піти. Нарешті він вирішив, що вже можна, й випростався на весь свій чималий зріст. Звелася на ноги й мати.

— Синочко!

— Все буде добре, мамо, не хвилюйся. — І він вийшов.

А мати нарешті невтішно розплакалась.

Губченко не міг цього зносити, та й не мати його тут більше цікавила. З нею все зрозуміло. Він поспішив за сином, і от уже тіло хлопця вело споглядача містом.

Надворі почало сіріти. Зимові ранки пізні, тож можна було припустити, що вже не так рано. Загрібаючи черевиками сніг, хлопець простував тротуаром. Про що він думав, Губченко не знав. До чого готувався — тим паче. Але невидимому гостеві мимоволі передавалося напруження й готовність до будь-яких викликів.

Подекуди стали з’являтися самотні перехожі. Всі вони, певно, не були між собою знайомі, тож ніяких привітань, ніякого спілкування. Вони пройшли похмурою вуличкою й завернули на іншу — таку саму похмуру. Вулиці не освітлювались, і Губченкові це теж сподобалося — це було ще одним підтвердженням аскетизму суспільства, яке спромоглося вгамувати свої апетити до суперрозкошів і вдовольнитися найнеобхіднішим.

Скільки їм доведеться йти, Губченко не знав, тож, економлячи свій час та енергію, пересунувся на двадцять хвилин уперед. І вгадав. Хлопець саме підійшов до великої яскраво освітленої споруди, яка Губченку щось дуже нагадувала. Вона мала високі, цілком непотрібні колони на фасаді, вікна й двері були велетенські, неспівмірні з людським зростом. Над увігнутим фасадом світилися гігантські літери: «Слава МГ!»

Збіг абревіатур був такий разючий, що Губченко здригнувся. І взагалі це гасло йому не сподобалося. Він стільки в житті пережив цих «Слава праці!», «Хай живе народ!» і таких інших нісенітниць, що замилування майбутнім суспільством майже випарувалось.

До будинку з різних боків стікалися молоді люди — хлопці й дівчата. На вході стояли військові (а може, міліціонери, поліцейські — хто їх знає!), перевіряли у всіх документи. Губченко мимоволі напружився, ніби його могли побачити й теж перевірити документи. Сумнівно, щоб його паспорт, виданий понад сто років тому, справив би на служивих належне враження. Проте його, ясна річ, ніхто не міг бачити.

Мовчки, з напруженими обличчями всі спускалися до гардероба, знімали верхній одяг і виявлялися в майже однаковому вбранні — охайному, але бідному й одноманітному.

Губченко знову прокрутив двадцять хвилин. Хлопець стояв у черзі до віконечка, за яким механічно працювала невиразна жінка. Вона отримувала паспорт і сканувала його в невеличкому пристрої, що трохи нагадував сканери для кредитних карток у супермаркетах. Потім, дивлячись на екран, питала:

— Прізвище, ім’я та по-батькові?

Коли дійшла черга Губченкового хлопця, той відповів:

— Опанасенко Сергій Васильович.

Жінка кивнула, повернула паспорт і з ним — невеличку пластикову картку, значно меншу за кредитну. На ній був зазначений номер кімнати й час прийому: 11:24. Навіть такій пунктуальності Губченко вже не радів.

Сергій кинув погляд на годинник — пів на десяту. Губченко прокрутив іще півтори години. Вони сиділи на пластмасовому ослінчику під високими дверима, через кожні шість хвилин на табло над ними висвічувався номер картки, і її власник мовчки заходив