Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Звідкись узялося достатньо нанороботів, щоб інфікувати сотні еквадорців. Якось ці нанороботи потрапили в голови людей. І всі ці люди — дорослі, розумієш? — він зиркнув на Лауру. — У «NGF Lab» наноагенти вводили в мізки ботів обмеженими дозами, починаючи з пелюшок, поступово додаючи нові порції відповідно до того, як хлопчики росли. Виходило, що мозкові плати, які давали доступ до нейронів кори, вибудовувалися одночасно зі зростанням мозку та черепа. У нашій ситуації наноагенти переважно потрапляють в уже сформовані організми. Їм просто не вистачає місця, щоб утворити повноцінний комутатор, який давав би змогу психоістоті повністю ними керувати, її вплив на поведінку людей обмежений. Через це «сутінкові» — наче маріонетки на одній ниточці: психоістота смикає їх, але їй не вдається примусити їх робити саме те, що їй потрібно. Мені здається, 2009-го психоістота шукала Вадима Хорта через те, що запрограмовані Хортом макроси, які дозволяли ботам навчатися, швидко «засмітили» мозкові плати. Згенерованих макросами підпрограм було забагато, вони накладалися та викликали збої. Іншими словами — макроси заважали психоістоті, оскільки в певний момент вона зрозуміла, що здатна значно ефективніше керувати малюками. Потвора шукала Хорта, бо думала, що він виправить ситуацію: вдосконалить код або взагалі видалить макроси з мозкових плат у головах ботів. Гадаю, зараз відбувається щось подібне. Заражені люди не роблять достеменно те, чого хоче психоістота. Щоб збільшити ступінь впливу, треба, з одного боку, «притлумити» свідомість, усі осмислені й емоційні реакції, а з іншого — збільшити мозкові плати, тобто завести в мозок більше наноагентів, але що більше агентів потрапляє в голову дорослої людини, то швидше вона помирає. І тому психоістота потребує мене. Я, як і Хорт, є програмістом. У минулому мені вдавалося задовольнити її забаганки. Можливо, вона припускає, що я зможу все виправити. А тепер, подумай, — чоловік підвищив голос, щоб показати, що перейшов до найважливішого, — яка основна мета існування будь-якої живої сутності на Землі? — він почекав, але Лаура мовчала, і тоді продовжив: — Зберегти себе як вид. Рослини та живі організми, починаючи від бактерій і закінчуючи Homo Sapiens, досягають цього шляхом розмноження — генерують потомство, передають йому свої гени, інстинкти, навички, а відтак забезпечують існування виду. Не знаю, чи можна вважати психоістоту живою. Але, як ти колись казала, в певну мить воно почало самоусвідомлювати себе, а отже, воно точно живіше за дерево. Розмноження для цієї потвори — не варіант. Наскільки я розумію, психоістота просто існує, й усе. Загалом єдина можливість для неї зберегти себе як вид — це заразити наноагентами якнайбільшу кількість людей, і то заразити так, щоб вони не помирали від скаженого болю в голові чи через крововиливи в мозок. Поки що їй не вдається.

Лаура, погоджуючись, кивнула:

— Ти маєш рацію. Напевно, суттєво також те, що нанороботи потрапляють у голови людей із повністю сформованою свідомістю, і психоістоті не так просто пробитися до підсвідомого.

— Можливо. А ще, ти зауважила, що воно стало підступнішим?

— Ні.

— Патлатий еквадорець у клініці, — Тимур махнув рукою в напрямку інституту. — Його очима психоістота побачила мене, але вирішила не виявляти себе, доки не зігнала до входу дві сотні «сутінкових».

— Треба вшиватися звідси, — втрутився Ріно.

— Що? Чому? — повернув голову українець. Ріно говорив навдивовижу спокійним голосом, через що українець спершу не насторожився.

Велетень показав пальцем на сіро-жовту стіну за дорогою.

— Вони полізли через вибите вікно.

Під вікном уже стояло троє «сутінкових». Роззираючись, вони неправдоподібно вигинали голови, так, наче чиясь невидима рука стискала їхні шиї та перехиляла у той бік, куди потрібно було дивитися. Ще четверо чи п’ятеро вибиралися через вікно.

Тимур застогнав і швидко підвівся.

Лаура подумала, що цей кошмар ніколи не скінчиться.

XLI

Понеділок, 20 січня, 11:18 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Намагаючись не шарудіти та не зачіпати великих гілок, Ріно, Тимур і Лаура заквапилися на захід. Вони трималися найбільш густої частини нетрищ, яка тягнулася верхівкою Серро-дель-Кармен. Унизу перші «сутінкові» перетнули дорогу та, прочісуючи кущі, підіймалися до вершини пагорба.

— Розумники, — ґевал знову задихався, — ану придумайте, як нам їх спекатися.

— Нас не повинен ніхто бачити, — неголосно промовив Тимур. — Жодна людина.

— Чому?

— Бо ми не знаємо, скільки ще в цьому триклятому місті заражених і де вони зараз тиняються. «Сутінковий» може пройти повз нас і ніяк не відреагувати, як не відреагував той хлопчина в психіатричній лікарні, ми навіть не здогадаємось, що нас вистежили, зате звістка про це миттю розійдеться головами інших інфікованих.

— Він каже правду, — підтримала Тимура Лаура. — Нам треба залягти та перечекати.

Тимур хотів щось заперечити, коли Ріно раптово зупинився та підняв праву руку. Українець вирішив, що здоровань помітив нову групу «сутінкових», що наближалася із заходу, і похолов.

— Що це? — запитав преподобний.

Лаура визирнула з-за його спини. За п’ять кроків від Ріно нетрі обривалися та пагорб полого опускався. Західний схил Серро-дель-Кармен заріс кущами та високими травами, серед яких, наліплені так щільно, що деякі буквально дотикалися боками, біліли мармурові надгробки та пам’ятники. Гробниці наповзали одна на одну, місцями височіли в кілька рядів, через що окремі ділянки Cementerio General нагадували збудовані з мармурових блоків житлові квартали еллінського міста.

— Схоже, цвинтар, — припустила Лаура.

— Ти ж святоша, мусиш знати, — зривистим від утоми й переляку голосом бовкнув Тимур.

Ріно не почув його. Далі за цвинтарем проглядалася дорожня розв’язка, проспект Кіто та решта міста. Із заходу вулицею Джона Ф. Кеннеді сунула колона колісних броньованих машин. Броньовики прямували до Інституту неврології. Тимур здивувався їх появі, адже не спливло й години відтоді, як «сутінкові» атакували їх біля виходу з клініки. Напевно, в уряді розуміли, що в Ґуаякілі не все так спокійно, як видається, і тримали війська напоготові.

— У нас немає вибору, — Лаура прикусила нижню губу.

— Щу? — повернувся до неї Ріно.

— Мусимо сховатися в одному зі склепів.

Ґевал вирячився, і то так, що навіть заплиле око злегка розплющилося.

— Ріно, ти серйозно? — змахнула руками француженка. — Ти боїшся?

Зі сходу долинули вигуки, хруст гілляччя. Схоже, «сутінкові» видерлися на вершину пагорба.

— Ви як хочете, а я побіг, — Тимур зірвався з місця і, роздираючи джинси об чагарник, чкурнув до кладовища.

— Якщо ми не заховаємось до того, як вони вийдуть із-за дерев, нам кінець, — Лаура кинулася за українцем.

Ріно сплюнув і помчав навздогін.

Вони спинилися перед усипальницею генерала Хуліана Гаеля Лопеса. Гробниця була занедбаною і за розмірами не поступалася одноповерховому літньому будиночку. Із боків