Читати книгу - "Доктор Сон"

Це вже щось нове.

— Це щось на кшталт фабрики прянощів?

— Та ні, дурнятко, це для людей, які зібралися помирати.

Абра говорила поблажливо, мало не вчительським тоном, але в Люсі мороз перебіг поза шкірою.

— Тоні каже, це коли люди вже такі хворі, що вже не здатні одужати, тоді вони їдуть у той хот спайс і там його тато намагається щось зробити, щоб вони почувалися краще. У тата Тоні є кіт, якого звуть схоже на мене. Я Абра, а кота звуть Аззі. Хіба це не химерно, але в кумедному сенсі?

— Так. Химерно й кумедно.

І Джон, і Девід, либонь, засновуючись на подібності імен, в один голос сказали б, що про кота — це конфабуляція[175] дуже кмітливої десятирічної дівчинки. Хоча й самі б не вельми вірили такому висновку, а Люсі, мабуть, не повірила б узагалі. Скільки десятирічних дівчаток знають, що таке хоспіс, навіть якщо вони неправильно вимовляють це слово?

— Розкажи мені про того хлопчика в твоєму сні. — Тепер, коли Абра заспокоїлася, ця розмова здавалась безпечнішою. — Розкажи мені, хто його мучив, Абба-Доцю.

— Я не пам’ятаю, окрім того, що він думав, що Барні йому друг. Чи, може, того звали Баррі. Мамуню, можна мені Гоппі?

Улюблений кролик тепер сидів у висловухому вигнанні на найвищій полиці шафи в її кімнаті. Абра вже не спала з ним щонайменше два роки. Люсі дістала Гопстера і поклала дочці до рук. Абра притисла кролика до своєї рожевої піжамної сорочки і майже миттєво заснула. Якщо пощастить, вона поспить ще годину, можливо, навіть дві. Люсі сиділа поряд, дивлячись на дочку.

«Хоч би через кілька років це вже припинилось назавжди, як воно мусить, за словами Джона. Хай би такого не було більше, благаю. Щоби перестати нишпорити у місцевих газетах, шукаючи повідомлень, чи не вбив десь маленького хлопчика вітчим, або забили на смерть нанюхані клеєм гопніки, або ще щось. Хай це скінчиться».

— Господи, — промовила вона дуже низьким голосом, — якщо ти є там, то не зробив би ти дещо для мене? Чи не міг би ти зламати те радіо у голові моєї маленької дівчинки?

2

Коли Правдиві знову викотилися на І-80, взявши курс на захід у напрямку того верховинного містечка в Колорадо, де вони проведуть це літо (завжди маючи на думці можливість добрати собі великого духу, якщо такий десь трапиться поблизу), Татко Крук їхав на пасажирському сидінні Розиного «ЕрфКрузера». Круковим «Еффініті»[176] наразі кермував Джиммі Арифметика, тямовитий бухгалтер їхнього Племені. Супутниковий радіоприймач Рози був налаштований на «Позазаконне кантрі»[177], де молодший Генк якраз співав свою «Схильний до віскі, спрямований до пекла»[178]. Добра була пісня, і Крук дозволив їй дограти до кінця, перш ніж натиснув кнопку ВИМК.

— Ти казала, ми побалакаємо пізніше. Пізніше вже настало. Що там таке було трапилося?

— За нами дехто назирав, — відповіла Роза.

— Справді? — злетіли вгору брови Крука. Він прийняв стільки ж духу того хлопця, Тревора, як і кожний з них, але не помолодшав на вигляд. З ним рідко це траплялося після їжі. А з іншого боку, він рідко виглядав старішим між сеансами харчування, якщо тільки паузи не були надто довгими. Роза гадала, що це гарний обмін речовин. Можливо, щось таке в його генах. Припускаючи, що в них іще є гени. Горіх казав, що вони їх майже напевне мають. — Хтось духоголовий, ти маєш на увазі?

Вона кивнула. Перед ними під де-не-де поцяткованим купчастими хмаринками небом кольору линялих джинсів стелилася І-80.

— Багатий дух?

— О, так. Величезний.

— Як далеко?

— Східне узбережжя. Гадаю, десь там.

— Ти хочеш сказати, що хтось підглядав аж… тобто, з відстані майже півтори тисячі миль[179]?

— Може бути, що навіть із більшої. Може бути, що звідкись, чортам знати як здалеку, десь аж ген із Канади.

— Хлопець чи дівчина?

— Ймовірно, що дівчинка, але там був лише проблиск. Три секунди, не довше. Це має якесь значення?

Значення це не мало.

— Скільки балонів ти могла б заповнити з дитини, в якої так багато духу в баняку?

— Важко сказати. Три щонайменше.

Цього разу свідомо применшувала Роза. На її здогад, невідомий споглядач міг заповнити десять балонів, а можливо, навіть і дюжину. Його присутність тривала коротко, але була потужною. Він (або вона) побачив, що вони там робили, і її (якщо це була вона) жах був достатньо сильним, щоби в Рози заклякли руки і вона на мить відчула огиду. Це було не її власне відчуття, звісно — тельбушіння якогось мугиря було не огиднішим за тельбушіння оленя, — а щось на кшталт психічного рикошету.

— Може, нам варто було б розвернутися, — промовив Крук. — Дістати її, поки добро не пропало.

— Ні. Я гадаю, ця дитина все ще набирається сили. Дозволимо їй трохи доспіти.

— Це те, що ти знаєш, чи просто інтуїція?

Роза покрутила в повітрі пальцями.

— Настільки сильна інтуїція, що дозволяє нам ризикнути, що її тим часом не зіб’є якийсь скажений водій або не викраде якийсь збочений ґвалтівник дітей? — Крук промовив це без жодної іронії. — А як щодо лейкемії чи ще якогось раку? Знаєш, вони вразливі на такого роду болячки.

— Якщо попитаєшся в Джиммі Арифметики, він тобі скаже, що статистика смертності промовляє на нашу користь, — усміхнулася Роза, поблажливо поплескавши його по стегну. — Ти забагато хвилюєшся, Татку. Ми їдемо до Сайдвіндера, як і планувалося, а потім на південь, у Флориду, на пару місяців. І Баррі, і Дідо Флік, обидва вважають, що цей рік обіцяє бути щедрим на урагани.

Крук скривився:

— Це як ритися у сміттєвих баках.

— Нехай так, але в деяких з тих сміттєвих баків трапляються доволі смачні з’їдини. І поживні. Я й досі себе картаю, що ми пропустили той торнадо в Джопліні[180]. Але ж, звісно, ми менш здатні передбачати наперед такі раптові буревії.

— Та дитина. Вона бачила нас?

— Так.

— І що ми тоді якраз робили?

— А самому здогадатися, Круче?

— Вона не зможе нас здати?

— Любасику, якщо їй зараз більше одинадцяти років, я готова з’їсти