Читати книгу - "Кульбабове вино"

сконає в своїй скляній труні. Дуглас знову подивився на містера Чорні: той куняв, і йому було начхати на всі світи, навіть на свій власний. Настане день, коли вся ця чудова машинерія без дбайливого догляду геть поіржавіє, втікачі з в’язниці навіки застигнуть, чи то не долетівши до води, чи то майже схоплені, чи то мало не збиті паровозом, а брати Райти більш не піднімуть у повітря свій схожий на повітряного змія літак…

— Томе, — сказав Дуглас, — треба піти посидіти в бібліотеці й добре все це обмізкувати.

Вони рушили вулицею, передаючи один одному й роздивляючись чисту білу карту.

Вони посиділи в бібліотеці у м’якому світлі ламп під зеленими абажурами, а тоді вийшли і вмостилися на спині кам’яного лева, похмуро гойдаючи ногами.

— Той старий Чорні знай кричить на неї, погрожує вбити.

— Не можна її вбити, Дуг, вона ж ніколи не була жива.

— А поводиться він з нею так, наче вона жива, або колись була жива абощо. Весь час кричить, от їй, мабуть, і урвався терпець. А може, й ні, може, то вона в такий спосіб попереджає нас, що її життя в небезпеці. Написала невидимим чорнилом… або лимонним соком! Атож, тут напевне написано щось таке, чого вона не хотіла, щоб побачив містер Чорні, якби глянув на карту, поки ми ще були в Галереї. Ану, потримай карту. В мене є сірники.

— Чого б то їй писати нам, Дуг?

— Тримай карту. Отак!

Дуглас запалив сірника й швидко поводив ним під картою.

— Ой! Не печи мені пальці, Дуг, на них же нічого не написано.

— Дивись! — вигукнув Дуглас.

І справді, на білій картці проступили тонкі, мов павутиння, кручені лінії, схожі на химерні завитки літер, що складалися в слова… одне… два… три…

— Горить! — крикнув Том і упустив карту.

— Наступи ногою!

Та поки вони підхопились і стали топтати кам’яну спину старого лева, карта вже догоріла.

— Дуг! Тепер ми ніколи не дізнаємося, що там було написано!

Дуглас тримав на долоні ще теплі чорні пластівці.

— Ні, я бачив. І запам’ятав слова.

Пластівці ледь чутно зашелестіли в його руці й розсипалися на попіл.

— Пригадуєш, навесні ми бачили комедію «Чарлі-втікач», то там потопав один француз і весь час гукав по-французькому: «Secours, secours!»[17] — а Чарлі ніяк не міг зрозуміти. А потім хтось сказав йому, що це означає, і Чарлі стрибнув у воду й врятував того чоловіка. Так от, на карті було це слово — secours, я своїми очима бачив!

— А чому вона написала по-французькому?

— Та щоб містер Чорні не зрозумів, дурний ти!

— Дуг, то був просто водяний знак, його й стало видно, коли ти нагрів карту… — Та, помітивши вираз братового обличчя, Том замовк. — Ну гаразд, не сердься. Щось там наче було схоже на те слово чи на якесь інше. Але ж були й ще якісь слова…

— Були — «мадам Таро»… Томе, тепер я зрозумів! Колись дуже давно і справді була така мадам Таро, відома віщунка. Я навіть бачив її портрет в енциклопедії. До неї приїздили люди з усієї Європи. Ну як, дійшло до тебе? Думай, Томе, думай!

Том знову сів левові на спину й подивився в кінець вулиці, де мерехтіли вогні Галереї.

— Та невже вона і є справжня мадам Таро?

— Авжеж! Сидить собі в скляному ящику під усіма тими червоними та блакитними шовками й під старим напіврозтопленим воском! Може, давно-давно хтось її приревнував чи зненавидів, отож і залив воском та замкнув навіки в цій в’язниці, а потім вона переходила від лиходія до лиходія й нарешті через сотні років опинилася тут, у Грінтауні, в штаті Іллінойс, і, замість ворожити європейським королям, мусить працювати за нікчемні мідяки!

— Ти кажеш — лиходії? То й містер Чорні?..

— Прізвище — Чорні, сорочка в нього чорна, штани чорні, краватка теж чорна. І в кіно всі лиходії завжди в чорному, хіба ні?

— Чого ж вона не покликала на допомогу ще торік чи позаторік?

— А хто знає, може, вона вже сто років пише на картах лимонним соком, а всі читають тільки написане чорнилом, і тільки ми додумалися нагріти карту сірником і побачити, що там насправді. І добре, що я знаю, як перекласти оте secours.

— Ну гаразд, вона просить допомоги. То й що?

— Звісно, ми її врятуємо.

— Викрадемо з-під носа в містера Чорні, еге? А скінчиться це там, що ми самі опинимось у скляних ящиках, залиті воском, наче два чаклуни, й будемо сидіти в них десять тисяч років.

— Томе, та ось же бібліотека. Ми озброїмося проти містера Чорні всякою магією та чарівними зіллями.

— Є лиш одне чарівне зілля, яке може здолати містера Чорні, — сказав Том. — Кожного вечора, як тільки в нього набирається досить пенсів, він… Ану, дай гляну… — Том видобув з кишені жменьку мідяків. — Може, й вистачить. Слухай, Дуг, ти поки що йди читай книжки. А я побіжу й п’ятнадцять разів подивлюся «Втечу з Пенсільванської в’язниці», вона мені ніколи не набридає. Потім зустрінемося біля Галереї. Мабуть, на той час чарівне зілля вже діятиме нам на руку.

— Томе, ти повинен знати, на що йдеш.

— Слухай, Дуг, ти хочеш визволити ту принцесу чи ні?

Дуглас рвучко обернувся й побіг.

Том подивився, як за ним захряснулись двері бібліотеки. А тоді перемахнув через левову спину й поринув у темряву. На сходах бібліотеки затріпотіли рештки згорілої карти, і вітер змів їх геть.

У Галереї було темно, і покручені доріжки китайського більярду лежали ледь видимі й загадкові, мов незгарбні літери, нашкрябані на вкритій порохом долівці у печері якогось велета. За віконцями кінемаскопа самовдоволено щирив зуби Тедді Рузвельт, а брати Райти тільки-но починали обертати дерев’яний пропелер. Чаклунка сиділа у своєму ящику, і її воскові очі були тьмяні й каламутні. Аж раптом одне око зблиснуло. То сягнув знадвору крізь запорошені шиби промінь кишенькового ліхтарика. До замкнених дверей привалилася чиясь хитка громіздка постать, у замку заскреготів ключ. Двері рвучко розчахнулись і лишилися відчинені. Почулося хрипке сапання.

— Не бійся, стара, це я, — заточуючись, мовив містер Чорні.

Тим часом з вулиці до Галереї, уткнувши носа в якусь книжку, підійшов Дуглас, тоді роззирнувся й побачив Тома, що принишк у сусідньому під’їзді.

— Цс-с! — прошепотів Том. — Усе гаразд. «Втеча з в’язниці», п’ятнадцять разів… А містер Чорні як почув, що я стільки накидав, то аж очі вирячив. Відкрив машину, вигріб усі ті пенси, нагнав мене з Галереї і мерщій подався до підвальчика по