Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

від іншої, знає, що єдиним мотивом цієї допомоги є добра воля, і що саме добра воля — відплата, яку вона винна натомість. Однак бачу, що я помилявся. Ти отримував свою їжу незаслужено і вирішив, що добре ставлення теж може бути незаслуженим. Вирішив, що я — особа, на яку ти можеш плювати без найменшого ризику, тому що саме я тримаю тебе за горлянку. Ти думав, що я не нагадаю тобі про це, бо зв’язаний страхом вразити твої почуття. Що ж, будьмо чесні: ти — об’єкт доброчинності, який уже надто давно вичерпав свій кредит.

Якщо я колись ставився до тебе добре, то це вже давно закінчилося. Мене жодним чином не цікавиш ні ти, ні твоя доля чи майбутнє. Я не маю жодної причини тебе годувати. Якщо ти покинеш мій дім, мені буде байдуже — помреш ти від голоду чи виживеш. Саме таке твоє становище тут і я сподіваюся, ти це пам’ятатимеш, якщо хочеш залишитись. Якщо ж ні — забирайся геть.

Не враховуючи легкого коливання голови, Філіп не відреагував на ці слова.

— Не думай, що мені дуже подобається тут жити, — сказав він безживним захриплим голосом. — Якщо вважаєш, що я щасливий — ти помиляєшся. Я все віддав би, щоб забратися геть.

Ці слова передбачали виклик, однак голос звучав надто обережно.

— Якщо ти так про мене думаєш, то мені справді варто покинути дім.

Це було твердження, але інтонація наприкінці свідчила про запитання. Запала мовчанка. Відповіді не було.

— Тобі не слід хвилюватись про моє майбутнє. Я не маю потреби ні в кого просити про послугу. Я цілком можу сам про себе подбати.

Ці слова адресувалися Ріардену, але очі Філіпа були спрямовані на матір. Вона мовчала. Вона боялася навіть поворухнутись.

— Я завжди хотів бути самостійним. Хотів жити в Нью-Йорку, поруч із друзями, — мова вповільнилась і набула безособового відтінку розмірковування, наче ці слова нікому не адресувалися. — Звісно, я матиму проблеми щодо збереження певної соціальної позиції… Не моя провина, що мені бентежно через родину, пов’язану з мільйонером… На рік або два я потребуватиму чимало грошей… щоб облаштуватися у спосіб, відповідний до мого…

— Від мене ти їх не отримаєш.

— Я ж і не прошу! Не думай, що я не зможу дістати їх деінде, якщо захочу! Не думай, що я не здатен піти! Та мене б уже за мить тут не було, якби я думав тільки про себе. Але я потрібен матері. Якщо я її тут покину…

— Не пояснюй.

— До того ж, Генрі, ти мене не зрозумів. Я не сказав нічого, що мало тебе образити. Я говорив не від свого імені. Я лише обмірковував загальну політичну картину з абстрактного соціологічного погляду, яка…

— Не пояснюй, — сказав Ріарден.

Він дивився у Філіпове лице. Брат напівопустив голову, погляд звів на Генрі. Очі здавалися неживими, якимись ніби невидющими. В них не сяяло жодної іскри захоплення, жодної особистої емоції, ні виклику, ні жалю, ні сорому, ні страждання. То були просто осклілі овали, в яких не відображалася реальність, не прочитувалося жодної спроби її зрозуміти, підважити, досягти якогось висновку чи судження; овали, в яких не було нічого, крім тупої, неповороткої, бездумної ненависті.

— Не пояснюй. Просто не відкривай свого рота.

Відраза, що примусила Ріардена відвернутися, містила в собі спазматичну жалість. Однієї миті йому захотілося схопити брата за плечі, струснути, закричати: «Як ти міг таке з собою зробити? Як ти міг дійти до стадії, коли від тебе залишилося тільки це? Як ти міг дозволити дивовижному фактові власного існування пройти повз тебе?»

Він відвернувся. Він знав, що це марно.

Крізь втому та зневагу він зауважив, що вся трійця за столом продовжувала мовчати. Протягом усього співіснування його увага до них не принесла Ріарденові нічого, крім злостивих святенницьких закидів із їхнього боку. І де зараз була їхня праведність? Саме зараз настав той час, коли їм варто дотримуватися власного кодексу справедливості, якщо той кодекс узагалі містив таку категорію. Чому вони не кидали йому всіх тих обвинувачень у жорстокості та егоїзмі, які він приймав, як вічний звуковий супровід до свого життя? Що дозволяло їм так поводитись усі ці роки? Він знав, що слова, які лунали в його свідомості, були ключем до відповіді: дозвіл жертви.

— Не сварімося, — безрадісно та мляво сказала мати. — Це ж День подяки.

Поглянувши на Ліліан, він упіймав її вираз, який засвідчив, що вона спостерігала за ним увесь цей час: вона панікувала.

Генк підвівся.

— Прошу мені пробачити, — звернувся до столу в цілому.

— Куди ти? — різко запитала Ліліан.

Він неквапливо вивчав її поглядом, бажаючи таким чином підтвердити значення своїх слів:

— До Нью-Йорка.

Вона підхопилася.

— Сьогодні?

— Зараз.

— Ти не можеш сьогодні поїхати до Нью-Йорка!

Її голос звучав неголосно, але в ньому лунав глибокий відчай, готовий прорватися криком.

— Зараз не той час, коли ти можеш собі таке дозволити. Я про те, що ти не можеш дозволити собі покинути родину. Ти повинен дбати про видимість «чистих рук». Ти не в тому становищі, щоб дозволяти собі аморальні вчинки.

«За яким кодексом? — подумав Ріарден. — За якими стандартами?»

— Чому ти хочеш їхати сьогодні до Нью-Йорка?

— Думаю, Ліліан, з тієї ж причини, з якої ти хочеш мене зупинити.

— Завтра суд над тобою.

— Саме про це я й кажу.

Він збирався вже розвернутися, тому вона підвищила голос:

— Я не хочу, щоб ти їхав!

Він посміхнувся. Вперше за три місяці він посміхнувся до неї — і це була не та посмішка, яку б вона хотіла бачити.

— Я забороняю тобі їхати сьогодні!

Він обернувся і вийшов із кімнати.

Сидячи за кермом своєї машини, поки замерзла скляна дорога летіла йому в обличчя і зникала під колесами зі швидкістю дев’яносто шість кілометрів на годину, він відкинув думки про свою родину, і їхні обличчя покотились у прірву стрімкості, яка заковтувала голі дерева та самотні придорожні конструкції. Інших авто було мало, як і віддалених міст, — він проминув лише кілька світляних скупчень; порожнеча й інертність були єдині ознаки свята. Час від часу над дахом фабрики спалахувало імлисте мерехтіння, притуплене морозом; холодний вітер пронизував стики його машини, б’ючи парусиновим накриттям по металевій рамі.

Згідно з якимсь незрозумілим смисловим контрастом, якого він не міг окреслити, думку про родину змінила думка про зустріч із Годувальницею, вашингтонським хлопцем із заводу Ріардена.

Отримавши обвинувачення, Генк виявив, що хлопець знав про його угоду з Данаґґером, однак він іще нікому про це не повідомив.

— Чому ти