Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Тарілку зі сливовим пудингом поставили навпроти нього, і Генк почув голос Ліліан:

— Де ти був протягом минулих п’яти хвилин, Генрі? Чи, може, протягом минулого століття? Ти мені не відповів. Ти не чув жодного мого слова.

— Чув, — тихо відповів він. — Не розумію, чого ти намагаєшся досягти.

— Що за питання! — вигукнула його мати. — Хіба так повинен поводитися чоловік? Ліліан хоче врятувати тебе від в’язниці — ось чого вона намагається досягти.

Це може бути правдою, подумав він. Можливо, через неотесану дитячу боягузливість мотивом їхнього злочину стало бажання його захистити, ввібгати його у безпеку компромісу. Можливо, подумав він. Але знав, що насправді не вірить у це.

— Ти ніколи не користувався популярністю, — сказала Ліліан. — І йдеться не тільки про одну конкретну справу. Все через твоє непохитне, неподатливе ставлення. Люди, які тебе судитимуть, знають, що ти думаєш. Ось чому вони зламають тебе, тимчасом, як іншим дозволяють вислизнути.

— Та ні. Не знають вони, що я думаю. Лише завтра про це довідаються.

— Якщо не погодишся здатись і співпрацювати, іншого шансу не отримаєш. З тобою надто складно мати справу.

— Навпаки. Надто просто.

— Але якщо тебе посадять до в’язниці, — сказала мати, — що станеться з твоєю сім’єю? Про це ти подумав?

— Ні. Не подумав.

— Чи думав ти про безчестя, яке на нас накличеш?

— Мамо, чи розумієш ти, у чому суть цієї справи?

— Ні, не розумію і не хочу розуміти. Це брудний бізнес і брудна політика. Весь бізнес — це брудна політика, а вся політика — це брудний бізнес. Мені ніколи не хотілось цього розуміти. Мені байдуже, хто має рацію, а хто помиляється, але, на мою думку, чоловік зобов’язаний думати насамперед про свою родину. Невже ти не розумієш, що все це зробить із нами?

— Ні, мамо, не знаю і мені байдуже.

Мати поглянула на нього цілком приголомшено.

— А от я думаю, що ви всі ставитеся до цього дуже по-провінційному, — несподівано мовив Філіп. — Здається, нікого з присутніх не цікавлять ширші, соціальні аспекти справи. Ліліан, я з тобою не погоджуюся. Не розумію, чому ти кажеш, наче вони застосовують щодо Генрі якийсь підступний прийом, і що він — правий. Як на мене, він винен, як чорт. Мамо, я можу тобі дуже просто все пояснити. В цьому немає нічого незвичайного, суди переповнені такими справами. Бізнесмени користуються з надзвичайного стану в нашій країні й заробляють гроші. Вони ламають закони, які захищають загальне благополуччя, і роблять це заради особистої наживи. У час жорстокого дефіциту вони спекулюють на чорному ринку, який багатіє, одурюючи бідних та позбавляючи їх законної частки. Вони ведуть безжальну, жадібну, антисоціальну політику, політику привласнення, що спирається на звичайну егоїстичну жадобу. Немає жодного сенсу вдавати, що це не так, ми всі це знаємо. І, на мою думку, це мерзенно.

Він говорив безтурботно та безцеремонно, наче пояснював очевидні речі групі підлітків. В його інтонаціях лунала впевненість людини, яка знає, що моральне підґрунтя її позиції безсумнівне.

Ріарден сидів і дивився на нього, наче вивчаючи об’єкт, який бачив уперше. Десь глибоко у його свідомості рівним, м’яким, невідпорним пульсом звучав чоловічий голос: «За яким правом? За яким кодексом? За якими стандартами?»

— Філіпе, — сказав він, підвищуючи голос, — скажи це ще раз — і ти опинишся на вулиці, просто зараз: у цьому костюмі, з дріб’язком, який маєш у кишенях, і більше без нічого.

Він не почув відповіді: жодного звуку, жодного руху. Ріарден відзначив, що в нерухомості всієї трійці не було й натяку на здивування. Шок на їхніх обличчях не був шоком людей від раптового вибуху бомби — це був шоковий стан тих, хто знає, що вони граються з вибуховою сумішшю. Не пролунало вигуків, протестів, запитань. Ці люди розуміли, що він не жартує, зрозуміли все, що він має на думці. Тьмяне, нудотне відчуття підказало, що вони зрозуміли це набагато раніше за нього.

— Ти… Ти ж не викинеш свого брата на вулицю, правда? — нарешті запитала мати. Її слова звучали не як вимога, а як благання.

— Викину.

— Але ж він твій брат… Невже це нічого для тебе не означає?

— Ні.

— Можливо, іноді він заходить занадто далеко, але це ж просто порожні розмови, такі сучасні теревені, він навіть не розуміє, що говорить.

— То нехай навчиться розуміти.

— Не будь до нього такий суворий… Він молодший за тебе і… і слабший. Він… Генрі, не дивися так на мене! Ніколи не бачила, щоб ти так дивився… Тобі не слід його лякати. Ти ж знаєш, що він тебе потребує.

— А він сам про це знає?

— Ти не можеш поводитися жорстоко з людиною, яка тебе потребує, це буде на твоїй совісті до кінця життя.

— Не буде.

— Ти повинен бути добрим, Генрі.

— Я не добрий.

— Тобі слід мати трохи жалості.

— Не маю.

— Добрий чоловік вміє пробачати.

— Я не вмію.

— Ти ж не хочеш, щоб я подумала, що ти егоїст.

— Я егоїст.

Очі Філіпа перестрибували від Генка до матері. Він мав вигляд людини, впевненої, що стоїть на твердому камені, і яка раптом виявляє, що під нею тонкий лід, який тріщить під ногами.

— Але я… — почав він і зупинився. Його голос був схожий на кроки, що випробовують міцність льоду. — Невже я не маю свободи висловлювання?

— Маєш у своєму власному домі. Не в моєму.

— Невже я не маю права на власні ідеї?

— Власним коштом. Не моїм.

— Невже ти не толеруєш розбіжностей у поглядах?

— Не тоді, коли я сплачую рахунки.

— Невже йдеться тільки про гроші?

— Ні. Йдеться також про факт, що це мої гроші.

— А ти не хочеш розглянути якісь ви… — він збирався сказати «вищі», але передумав, — якісь інші аспекти?

— Ні.

— Але ж я не твій раб.

— А я — твій?

— Не розумію, що ти… — він замовк. Філіп розумів, що Генрі має на думці.

— Ні, — сказав Ріарден, — ти не мій раб. Ти можеш вільно піти геть, коли тільки захочеш.

— Я… Я не про це.

— А я про це.

— Не розумію. Ти ж завжди знав про мої політичні погляди. І ніколи не заперечував. Хіба не правда?

— Правда, — понуро сказав Ріарден. — Можливо, я повинен був тобі пояснити, оскільки дозволив неправильно мене розуміти. Я намагався ніколи не нагадувати тобі, що ти паразитуєш на моїй доброчинності. Я думав, що тобі варто самому про це пам’ятати. Думав, що кожна людина, яка приймає допомогу