Читати книгу - "На другому березі"

Два останніх роки навчання в гімназії вчителем Антонича був Лев Гец (1896–1971), згодом відомий український графік і живописець (з-понад 3500 зроблених ним малюнків, акварелей, картин, 150 картин і 15 дереворитів присвячено Лемківщині). Гец осучаснив смаки майбутнього поета, він мав на учня великий вплив і став одним з перших поціновувачів творчості Богдана-Ігоря Антонича. Навчаючись в університеті та по його закінченні, поет надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо. Талант Антонича поширювався не лише на мистецтво слова, окрім поезії Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, яку потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також Антонич малював і цікавився образотворчим мистецтвом.

За згадками тих, хто знав поета, зовнішній вигляд Антонича гармоніював з його внутрішнім світом. Т. Голлендер залишив такі враження від знайомства з поетом: «Я знав – та добре – поета Антонича. Низький, з нахилом до товстіння, трохи незграбний, але незграбністю справжніх дітей села, які в першому поколінні мовби не можуть освоїтися з містом і його мешканцями, в окулярах, з доброзичливою посмішкою, нагадував радше сільського вчителя, ніж поета, і глибоко інтелігентну й чутливу людину, якою був передовсім… Коли читав мені свої вірші, які я перекладав, просте селянське обличчя його змінювалося і ставало якимсь іншим, одухотвореним… Голос звучав чисто й плавно, ламаючись у вимові, а уважні очі з-під окулярів – очі сільського священика чи вчителя – горіли іншим вогнем, ніж звичайно».

Сучасник Антонича М. Кудлик залишив такий спогад про мовну культуру письменника: «Він говорив, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом, і в ці 1923–1925 роки читав дуже багато. Перечитав майже всю бібліотеку нашого вчителя. Улюбленими українськими поетами були для нього Франко, Шевченко, Леся Українка, із прозаїків – Коби-лянська, Нечуй-Левицький, а з польських – Словацький, Міцке-вич, Красіньський. Якось розповів мені, що перечитав усі твори, які одержали нагороду Нобеля, у перекладі польською мовою». Ірина Вільде вловила якийсь незвичний акцент, відчутний у розмові Антонича: «Антонич, будучи вже в університеті, говорив якось дуже… «дивно» по-українськи, так що ми, дівчата, навіть… бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться "приємним" для нас, українок». Проте дуже швидко цей акцент зник, що підкреслює у своїй книзі «Богдан-Ігор Антонич» М. Ільницький: «…Треба сказати, Антонич доволі швидко так опанував українську літературну мову, що в знанні її перевершив друзів-галичан. За віршами багато хто приймав його за наддніпрянця, а потім зі здивуванням запитував: "Як, ви – лемко?!"» А добрий знайомий Антонича М. Якубець писав: «З-поза великих рогових окулярів дивилися очі дослідника-філолога. Він говорив спокійно, зв'язно, ясно, свої судження формулював прозоро, ідеальною польською мовою, закрашеною співучою східною інтонацією. Його товариші-українці казали мені, що до шістнадцятого року життя Антонич не знав української літературної мови й користувався мовою, яку вивчив з віршів. Тут могло бути джерело його виняткової вразливості до цієї мови, старанності, що межувала з педантизмом. Але, читаючи сьогодні його вірші, не бачу й сліду штучності. Мова Антонича безпосередня й водночас одухотворе-но-поетична. Це мова великого майстра».

У 1928 році Богдан-Ігор Антонич закінчив гімназію й записався на гуманітарний факультет Львівського університету. Він студіював слов'янську філологію на гуманітарному факультеті. Вступ студентів непольської національності в університет обмежувався процентною нормою, що не перевищувала 10 відсотків. У ці 10 відсотків і входили такі самородки, як Антонич. Та, незважаючи на вроджені здібності, і їм не світили легкі перемоги на ниві науки. На жаль, наукова кар'єра Антонича не склалася. Дійшло до того, що магістру філософії Б.-І. Антоничу – він отримав диплом у травні 1934 року – було відмовлено в подальших студіях славістики в Болгарії, хоч його й рекомендував впливовий професор Г. Гертнер, а сам Антонич успішно склав державний екзамен і отримав ступінь магістра польської філології за чудову мовознавчу магістерську роботу. Для нього почалася важка доля літератора й журналіста, що мусить заробляти на хліб пером. Він друкує в газетах і журналах вірші, статті про літературу й мистецтво, якийсь час редагує молодіжний журнал «Дажбог».

Необхідно зауважити одну особливість Антоничевої вдачі. Він не займався ні політикою, ні пропагандою, ні голосними громадськими справами, як багато хто з письменників, бо вважав, що в кожній галузі повинен працювати тонкий знавець. Тільки-но Антонич відчував, що до нього висуваються не ті вимоги, які можна ставити до поета, він переривав стосунки з такими людьми, співробітництво з часописами. М. Ільницький цілком справедливо пише, що тільки через політичні спрямування Б. Кравціва, який почав керувати журналом «Дажбог», і Д. Донцова, який перетворив «Вісник» на рупор національної ідеї, Антонич перестав публікуватися в цих часописах. Не витримав він і релігійного спрямування журналу «Дзвони», відійшов від нього, чим поетові дорікнули навіть у некролозі. Але не можна звинувачувати Антонича в аполітизмі й байдужості до національної ідеї. Досить лише прочитати вірш «Слово до розстріляних» (написаний у грудні 1934 року), в якому йшлося про когорту митців Розстріляного Відродження, щоб зрозуміти, як боліли Антоничу найтяжчі втрати його нації.

У думках про мистецтво Богдан-Ігор Антонич дуже багато в чому випереджав найсміливіших літературознавців свого часу. У статті «Національне мистецтво» (1933) він спромігся на досить революційну, як на його час, думку. Поет категорично заперечував вирішальну роль угруповання чи художнього напрямку на митця. Антонич писав: «Назви видумують здебільша критики, щоб таким дешевим способом облегшити собі завдання, повкладати митців до готових шухляд і мати святий спокій, або другорядні митці, щоб звернути увагу на себе і на свою нецікаву творчість… Пам'ятаймо, що мистецтво творять митці (одиниці), а не напрями. Пікассо знаменитий маляр, але має на собі щось аж чотири наліпки. Вийміть його із шухляд ізмів!..»

Богдан-Ігор Антонич закінчив університет уже відомим літератором. Усього сім-вісім років тривало активне творче життя поета, але за цей короткий відрізок часу він у творчості досяг того рівня, який інші здобувають десятиліттями. Першою книжкою Антонича стала збірка поезій «Привітання життя» (1931). Авторові було всього 22 роки. Збірку вважають «учнівською», хіба що з погляду критика. В ній знайшла відображення вітчизняна і європейська класика, авангардистські течії – від «Молодої музи» початку XX ст. до української радянської поезії 20-х pp. У 1934 році заходами Богдана Кравціва побачила світ друга поетична книга – «Три перстені»,