Читати книгу - "Серце гарпії"

Галя роздумує якусь мить.

— То Вадима відпустять?

— Оце вже не знаю, — зітхає Ярка. — Але в Юхима з Ганичкою є надія. Якщо подадуть апеляцію, звісно, якщо не відступляться…

— Вони не відступляться! — затято мовить гостя. — То такі люди! Все закладуть, а сина виручать!

— Ну, дай-то боже… — стомлено мовить Ярка.

А все ж таки віє холодом! Підвівшись, вона підходить до вікна, аби засвідчити — нарешті! Блимає вдалині — і не примарними вогнями, але справжніми зірницями!

— Це ж треба… — стиха мовить Галя якимось мовби придушеним голосом. — І злочин розкрити, і дати старим надію… І я… І мені… А ти кажеш…

Ярка рвучко обертається, і справді: Галя мружиться, стримуючи розчулені сльози.

— Ти знаєш, — опанувавши себе, промовляє вона, — ми з Максимом домовились: місяць тут, місяць — в місті. Я буду фіалки вирощувати. Колекційні, на продаж…

— Молодець, — лагідно каже Ярка, присідаючи поруч. — А що Ніка?

— Він… він трохи побув з нею, і каже — розумна! — гордо, попри глянець сліз усміхається Галя. — Ти ж знала, правда? Знала, що так і буде?

— Та де вже, — мимрить Ярка, опускаючи очі. — Може, мала надію…

Серце її зненацька починає калатати в грудях. І пекучий жар, червінь сорому заливає щоки. От-от, лише трохи…

— Я вдячна тобі, — врешті тихо каже Галя. — Сподіваюся, зможу колись відплатити…

Ярка підкидається, наче попечена. Підхоплюється на ноги. Тоді сідає знову. Так не можна, так не можна, так не можна, господи…

— 3-зможеш… — затинаючись, мовить вона.

Відвернувшись, вона опановує подих.

— Але перше, я хотіла би, — безживно каже вона, — я хотіла би, щоб ти знала правду.

— Правду? — дивується Галя. — Про що, Ларо?

Ярка сміється — коротко і гірко.

— Про мене, Галю. Я — не Лара. Не цілком — Лара. Мене звати Ярослава Немирович.

Галя позирає здивовано — звичайно, звідки їй знати, пощо заброда мусила перебрехати власне ім’я… І тоді Ярка розказує їй усе — усе відтоді, як її шлях перетнувся з Володимиром Франком, а Франкова хода по тому — з останньою доріжкою Артура Потебні. Розказує про правду і кривду, про любов і про владу, і врешті — про криваву пляму на вичовганому хіднику… Розказує про власний страх і про рішення, прийняті відтоді… про плани і сподівання, про те, чого хотіла би досягти… А коли врешті закінчує свою розповідь — за вікном уже щодуху ллє омріяна злива, а проте ані Ярка, ані гостя, здається, не відзначили її початку.

І очі Галі не сяють більше ані гордістю, ані добротою.

— Значить, он воно що… Значить, ти від самого початку нас дурила?

— Ну, я… так, можна сказати, що і так…

— Використовувала, еге ж? Мене, Ніку… нас усіх?

Ярка не відказує. Та і справді, що вже тут скажеш…

— Не знаю, Ярослава, — її ім’я — немов плювок. — Не знаю, як ти можеш після цього сподіватися…

Ярка зводить очі.

— Сподіватися на нашу допомогу.

Галя підводиться, відсуває ослінчик.

— Мені треба йти.

— Але дощ!

— Нічого.

Галя відвертається, горда, немов цариця. Не обернувшись, рушає до дверей і лише на сходах затинається на мить, одразу ж, утім, вирівнюючи ходу.

Ярка ошелешено блимає, притискає руки до обличчя.

І зненацька її розбирає сміх.

Але, серденько, ти й начудила! Не знаю, чи чуєш мене, чи вже цілком оглухла? Не знаю, чим керувалася, сказавши — совістю? Підступом? Навіть і я вже не відаю — дідько тебе розбере! Але якщо раптом совістю — о, диво дивнеє! — не знаю, бігме, не знаю, наскільки це диво на часі!

* * *

Так, я не знаю багато чого, і не варто цьому дивуватись. Ти, певно, звикла, що я маю відповідь на кожне питання, але буває так, що ані питання, ані відповідь не мають жодного сенсу. Я — всього лише твій етичний барометр, а у згаданих випадках етики недосить.

Бо що таке етика? Штучна перепона між стимулом та реакцією, коротка мить на роздуми, що дозволяє іноді зневажити покликом природної потреби. У цьому наша сила, сестро, у цьому — наша слабкість. Каюся, може і я невільно підказала тобі кілька хибних рішень… Часто думаю, а чи не варто було мені змовчати, давши тобі можливість прислухатись до того, що було раніше від мене?

Відомо: не виживе ані хижак, обтяжений співчуттям до жертви, ані здобич, що прагне побрататися з хижим звіром. У них немає вибору: тваринне знання про друга і ворога не підлягає оскарженню. Ти скажеш: любов, ми подолали ворожнечу любов’ю… Так, нас напучували: люби ближнього, і байдуже, хто він — суперник, друг чи ворог. Любити, безумовно — гідна справа, однак такий гуртовий підхід розмиває знання про іншого, отож, бува, зневажаємо друзів, ображаємо рідних, а любимо чомусь ворогів.

Я не претендую на безпомильність і не буду відраджувати тебе любити. Це неможливо, та і зрештою, любов не має до мене жодного стосунку. Я можу дати лише одну коротку мить. Тож скористайся нею, як належить.

* * *

Вона не просила нічого. Цілісінький божий день. Вона знала — мама цього не любить. Мама пообіцяла: як даси мені спокій, то почитаю тобі ввечері. Так-так, із тої книжки, червоної, з відірваним корінцем. А як будеш скиглити, то, значить, не почитаю. Отож Ярка і не просила. Цілий подвиг для дитини чотирьох з половиною літ.

Але як же хотілося попросити, поскиглити! О, Ярка відмалечку чудово вміла циганити і канючити, здіймати гіркий плач або дикий вереск — усе задля того, аби дістати своє. Переважно батьки не витримували психічної атаки і давали бажане, але іноді — от як тепер — щось їм перемикало, і тоді вони сукупно влаштовували донечці Виховний Момент.

Слід визнати, час було вибрано досить розумно. Літня відпустка, омріяний відпочинок на турбазі коло озера: це ж скільки можливостей для розваг! Можна, приміром, принести батькам до ліжка паршиве кошеня — як тоді мама зраділа, страшне! Можна також покататись на підводі, залізти, поки ніхто не бачить, і — вйо, коники! Тато довго біг тоді вдовж дороги, із таким, значить, кумедним підстрибом, кричав, не знати чого… Ну та нічого, тато бігати любить! Але озеро! Озеро — ото