Читати книгу - "Мізері"

— Ось, — вимовила Енні та кинула Полу пігулки. Її руки були також укриті різнобарвними патьоками. Червоні, коричневі, білі липкі плями. Пол гадки не мав, що воно таке, і не бажав з’ясовувати. Пігулки впали йому на груди та покотилися на коліна. Енні повернулася до нього спиною, збираючись іти геть. Човг-шльоп, човг-шльоп, човг-шльоп .

— Енні?

Вона зупинилася, але не озирнулася. Вілкс здавалася кремезною — під рожевим халатом випиналися округлі плечі, волосся утворювало навколо її голови побитий бойовий шолом. Вона скидалася на пілтдаунську[100] жінку, що згорбилася у своїй печері.

— Енні, з тобою все гаразд?

— Ні, - байдуже відповіла вона та повернулася обличчям до Пола. Вона глянула на нього порожніми очима та затиснула нижню губу між великим і вказівним пальцем правої руки. Потім відтягнула, викрутила її та вщипнула себе за ясна. Між губами заструменіла кров, а потім полилася по підборіддю. Енні знову повернулася до Пола спиною та мовчки вийшла з кімнати, перш ніж Пол зумів переконати себе, що все це відбувалося насправді. Вона зачинила за собою двері… та замкнула на ключ. Він чув, як вона човг-шльопає по коридору у вітальню. Він чув, як зарипіло її улюблене крісло. І все. Ніякого телевізора. Ніякого співу. Ніякого клацання столових приборів по керамічних тарілках. Вона просто сиділа в кріслі. І з нею було не все гаразд.

Потім таки пролунав звук. Він не повторився, але Пол усе одно його гарно розчув. То був ляпас. Збіса потужний ляпас. І, оскільки вони перебували по різні боки замкнених дверей, не треба було бути Шерлоком Голмсом, аби здогадатися, що Енні заліпила ляпаса сама собі. Добрячого, сильного ляпаса, судячи зі звуку. Пол уявив, як вона відтягує губу та заривається короткими нігтями в ніжну рожеву плоть.

Йому раптом пригадалися нотатки, що він робив до першої книжки про Мізері, де основний перебіг подій відбувався в лондонській божевільні «Бедлам» (куди Мізері помістила одна надміру ревнива злодійка). «Коли особа з маніакально-депресивним розладом починає занурюватися в депресивний стан, — записав тоді Пол, — одним із симптомів можна вважати акти самобичування: вони б’ють себе, щипають, дають ляпасів, опалюють шкіру сигаретними недопалками тощо».

Раптом Полу стало дуже страшно.

14

Пол пригадав есе Едмунда Вілсона[101], у якому автор у притаманній йому недоброзичливій манері розмірковував над постулатами Вордсворта[102] щодо написання гарної лірики — сильні емоції мають відтворюватися протягом періодів спокою. Вілсон стверджував, що подібний метод непогано спрацьовує в художній літературі для опису драматичних ситуацій. Можливо, так воно й було. Пол знав письменників, які після невеличкої сімейної сварки втрачали здатність творити, і він сам не міг писати в поганому настрої. Але траплялися випадки, коли несприятливі обставини спричиняли протилежну дію: інколи Пол брався за роботу, бо це був єдиний спосіб утекти від негараздів. Він удавався до цього засобу, коли не міг безпосередньо вплинути на причину, з якої сталося лихо.

І зараз був саме один із таких випадків. Коли пробило одинадцяту ранку, а Енні так і не заявилася, щоби пересадити Пола в крісло, він вирішив перебратися в нього самостійно. Зняти друкарську машинку зі столу йому би не стало сил, проте він міг писати від руки. Він був певен, що зможе пересісти у візок, хоча розумів, що краще б Енні не знати про його здібності. Але Пол відчував потребу в іншому наркотику, чорт забирай, а писати в ліжку було незручно.

Він сповз до краю, переконався, що візок стояв на гальмах, а потім ухопився за бильця та поволі посунувся в крісло. Йому стало боляче лише тоді, коли він перетягував ноги на підпори. Пол підкотив візок до вікна та взяв рукопис.

У замковій шпарині заскреготав ключ. Енні дивилася на Пола, і її очі скидалися на дві чорні дірки, пропалені в обличчі. Права щока набрякла, наступного ранку на ній мав з’явитися неабиякий синець. Навколо рота й на підборідді засохла якась червона субстанція. Спочатку він вирішив, що то кров, яка витекла з понівеченої губи, проте потім помітив насіння. То була не кров, а малиновий джем чи начинка. Енні дивилася на нього. Пол дивився на неї. Деякий час вони мовчали. Перші краплі дощу застукотіли по віконній шибці.

— Якщо ти сам можеш пересідати в крісло, Поле, — зрештою промовила Енні, - то гадаю, що ти сам зможеш вписувати свої йобані «енки».

Вона зачинила двері та знову замкнула їх на ключ. Пол довго витріщався на них, ніби там можна було щось видивитися. Він був надто приголомшеним, аби займатися чимось іншим.

15

Пол не бачив Енні до пізнього вечора. Після її вранішнього візиту працювати стало неможливо. Він зробив кілька марних спроб, зіжмакав аркуші та здався. Усе одно нічого не виходило. Він покотив візок через кімнату. Коли він спробував перебратися з крісла в ліжко, руки зісковзнули з билець і Пол мало не впав. Йому довелося впертися лівою ногою в підлогу, і, хоча вона перейняла на себе вагу тіла та врятувала від падіння, біль був просто пекельним. Полу здалося, що йому в кістку увігнали одразу дюжину болтів. Він закричав, ухопився за спинку в узголів’ї та врешті-решт опинився на ліжку, підтягуючи за собою пульсуючу ногу.

«Тепер вона неодмінно прийде, — подумав він. — Захоче дізнатися, чи то Пол перетворився на Лучано Паваротті[103], чи то просто навчився так галасувати».

Але вона не прийшла, і Пол більше не міг терпіти пронизливого болю в лівій нозі. Він незграбно перекотився на живіт, застромив руку під матрац і витягнув упаковку новрілу. Він проковтнув дві пігулки та занурився в напівсон.

Коли Пол отямився, то спочатку не міг второпати, чи він досі спить, чи вже прокинувся. Відчуття реальності покинуло його, як і тої ночі, коли Енні вкотила до кімнати жаровню. Тепер Вілкс сиділа біля нього на ліжку. Вона поставила на нічний столик склянку, наповнену капсулами новрілу. В руці вона тримала мишоловку фірми «Віктор», а в ній звивався щур. Великий щур зі скуйовдженою темно-коричневою шерстю. Мишоловка переламала тварині хребта. Задні лапи звисали з краю дощечки та час від часу здригалися. На вусах застигли краплі крові.

Це був не сон. Просто черговий день