Читати книгу - "Вигнання з раю"

— Дивлюся, що у вас фари не горять.

— Без фар дорогу знаю.

— Все ж таки — як без світла?

— Ти й без світла мою Котю побачиш! Інтересуєшся, то так і кажи! Залазь до мене.

— А Котя?

— І Котя вміститься. У цій машині не таке вміщалося. Диких кабанів возив!

— Живих?

— Встрелених. Залазь!

— А Котя не буде проти?

— Питаєш! Що то й за дівчина, коли вона не опинається! А ти не лякайся.

Котя не здивувалась, побачивши Гришу в машині, мовчки вмостилася на задньому сидінні.

— Куди вас одтарабанити? — добродушно спитав Щусь.

— Може, в кіно? — несміливо запропонував Гриша. — Сьогодні в Будинку культури нова картина.

— Одчепись із своїм кіном, — незлобиво сказала Котя.

— А чо’ б тобі й не піти? — озвався Щусь. — Чи додому кортить горшки матері перемивати?

Горшки виявилися переконливішими за Левенця, бо Котя замовчала, і лісник попровадив свого «броньовика» по головній вулиці Світлоярська до центральної сільської площі.

Кіно не принесло особливої радості. Там показували любов за сто чотири хвилини. Хлопець побачив стюардесу, одразу повів її до себе додому і… Так усе просто, як чхнути. А тут лиш доторкнувся до Котиної руки, і вся темрява як тисяча гадюк: «Одчепис-с-сь!» Ну, як тут житимеш!

У природі відбувалися звичні зміни — три місяці осінь, три місяці зима і вічна весна, але Гриша за цей час не просунувся в своїх завоюваннях ні на п’ядь. Хоч з якого боку підходив до Коті — відскакував і відлітав. Мовби й не проти його прихильності — і в кіно, і додому, і туди, й сюди, але завжди й на всі випадки в неї, як заклинання: «Ану ж відчепись!», «Ану ж не чіпай!», «Ану ж не чіпляйся!», «Ану ж зачепи!»

Формулюваннячка — хоч дипломатам подавай для їхніх балачок про суверенітети й невтручання.

Гриша міг би розповісти Коті про такі страшенно цікаві речі, як герметизація комбайна, заміна двох агрегатів, удосконалення третьої очистки. Але після всіх отих «одчепись» він тільки гмикав, чмихав, його природний розум вступав у нерозв’язане протиріччя з умінням вести бесіду. Котя ж неначе тільки й ждала цього, вона, мов синиця з гілки на гілку, легко перепурхувала від свого дитсадка до модної пісні, від космосу до халтурного фільму про любов, а тоді незмінне: «Ану ж одчепись!» Гриша не міг стямитися, з яких віддалених століть прискочила в наш світлий радянський час ця понура формула людського недовір’я і обурливо-непотрібної перестроги!

Гриша пробував ударитися в обхід.

— Тю! Котю, що в тебе на щоці?

— Де?

— Та ось же. Дай покажу.

Та за руку. Та цмок її пальчики! А вона вільною рукою по щоці Гришу — лясь!

— Ану ж не чіпай!

Теж мені залицяльник! Вже коли цілувати, то обидві руки водночас. Але як? Тут безсилим виявився б сам Варфоломій Кнурець, бо в діях людства ще не траплялося, мабуть, таке непокірливе створіння, як Котя.

38

У Щуся на садибі в ямі сидів єнот і вночі майже чоловічим голосом кричав: «Еге-ей!» Єнот, ясна річ, ніяк не міг належати до Гришиних ворогів, але, хоч як це малоймовірно, накликати своїм криком суперника хлопцеві зміг.

Вже почалася весна, в розпалі була посівна, вдень і вночі механізатори гибіли в полі, і все ж Гриша уривав часину, щоб заскочити до лісництва пізнім вечором і одержати свою порцію «Відчепись!». Він уже придбав собі «Дніпро» з коляскою, Щусі добре вивчили звук його мотоцикла, можна сказати, звикли. Лісник часто виходив зустрічати хлопця і дуже шкодував, що той некурящий і з ним не постоїш мовчки, покурюючи та попльовуючи в темряву, де повітря — мов те вино. Так він вийшов і того вечора, який мав стати переломним з багатьох міркувань; не дуже й придивлявся до мотоцикліста, не зауважив, що той ніби вищий за Левенця, стояв собі, курив, ждав, поки той підійде. А той чомусь не йшов, теж стояв, мовчав і домовчався, поки єнот з своєї ями гукнув: «Еге-ей!»

— Все правильно! — сказав вдоволено мотоцикліст, і Щусь тільки тоді впізнав Самуся.

— Тю! — подивувався він. — Чого це ти прителющився? Посівна, а вас чорти носять. То ростучий механізатор вчащав, а це вже й ведучий?

— Все правильно, — повторив Самусь. — І посівну кинув, і ростучого випередив. Що то там у ямі в тебе, дядьку Василю, кричить?

— А єнот.

— Де взяв?

— Упіймав.

— Питаю — де?

— А яке твоє діло?

— Питаю — значить, діло. Я член товариства мисливців. У судді Верещаки.

— І що? Судитимеш? За дикого звіра?

— Все правильно. Читав у газеті? За змій судять. Наловив один у пустині торбу зміюк, йому й припаяли триста кербелів штрафу! Бо народне добро!

— Гадюки — добро? Та ти здурів!

— Зміїний яд, чув? Ліки від радикуліту.

— А в мене радикуліту нема, — сплюнув Щусь. — Ходімо краще, там моя Олеля таких кишок сьогодні наготувала, що й мертвий оживе, як попробує! Пізно ти приїхав. Побачив би, як у мене тут за дубами заходить сонце. Ну! А як сходить! Отак приїдь сюди, поклади мотоцикл у траву, ходи й дивись, як воно сходить, як піднімається туман, як висихає роса.

— Дурний час треба мати.

— Сам ти дурний. То йдеш? Борщ там теж сьогодні. З свининою.

Самусь мовчки пішов за Щусем. Високий, спина довга, як у коня, а обличчям вродливий, як чорт. Чоловік ніби як чоловік: і передовий механізатор, і заробляє, і слава є, а щось у ньому не так, як у людей. Нагадує механізми, з якими завжди має справу. Вже тобі ніби й не чоловік, а трієр або кормоподрібнювач.

До борщу й до свинячих кишок знайшлася пляшка, випили по чарці, циганка крутилася довкола Самуся як заведена, а він тільки запихався та поблимкував своїми бульками. Він терпіти не міг, коли хтось говорить про борщ, як його затовкують салом, чи про свинячі кишки, як їх начиняють пшоном, а тоді в макітерці ставлять на цілий день у гарячу піч, щоб умліли. Він просто поїдав усе смачне, зовсім не цікавлячись, яким чином воно готується і де береться. Чи може такий чоловік хоч чимось цікавитися? Щусеві, попри його спокій, уже почав уриватися терпець (бо не приїхав же справді Самусь заради єнота!), він зиркав на дружину, поглядом підохочуючи, щоб вона спробувала випитати в гостя, чого він пожалував, але циганка крутилася собі далі та напихала Самуся своїми витребеньками. А той їв, як кінь, і не міг, здається, наїстися — теж, як кінь.

Аж тут загримів