Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

на Егейському морі — греки, на Рейні — німці, на Мертвому морі — іудеї, на Данських островах — данці, на Дунаї — румуни й болгари, на Драві — хорвати, на Дрині — серби, на Сені — французи, на Темзі — англійці, на Балтиці і Північному морі — латиші, естонці, шведи, норвежці, на Віслі — поляки, на Волзі, Оці і Москві-ріці — московіти, на Дніпрі, Десні, Донці, Дністрі і Росі — руські племена, що утворили велику державу Київську Русь-Україну. Доріг тоді не було, зате ріками, передусім Дніпром, легко добиралися до культурних земель — Греції, Болгарії, до Царгороду. Войовничі й заповзятливі руси їздили на всі чотири сторони світу, торгували, закладали на освоєних просторах укріплення, «городи». Під їх руку підпадали слабші племена, що теж стали називатися «руськими людьми». Тобто тими, що належали руським, платили їм данину, підкорялися їх князям. У тому числі і в'ятичі, що сиділи на Волзі та її притоках — Оці й Москві. Вони походили з ляхів, а відтак змішалися з жовтошкірими фінами, чудами, мордвою, мерею та монголами. Вони мали иншу мову і були напівдикі. Доки київські русичі не прибрали їх під себе і один із синів Ярославових прийшов туди володарем. Звідтоді пішло, що се землі «русскі», а народ «русский». Кожен народ у світі має своє ймено — німець, поляк, угорець, швед, японець, китаєць, грузин, українець, лише сей його не має. Тільки давню підвладну приналежність до русів — «русскіє». З часом вони почали називати себе московітами, не маючи до русичів ніякого стосунку. Навпаки, весь час проявляли осібність, нелюбов і ворожість. А з часу вимушеного злиття двох народів, з волі Хмельницького, для русів-українців настали часи безнастанного неспокою і руїни. Миша проковтнула гору і пішла далі глитати простори. Історія вчить, що народи, як і люди, старіють і слабіють. Проте нікому не вільно порушувати Божий порядок, за яким кожде плем'я дістало свій терен, мову і волю. Ніяким залізним заборолом не можна се загородити надовго. Його сточить іржа. Так, як точить вона сей залізний вік. Зі всіх його тріщин сиплеться іржа і олжа. Що є одне й те ж…

— Ви кажете — іржа. Але ж такої сильної держави, як Союз, немає у світі.

— І тюрма сильна, та хто їй рад? Але вернімося до Одіссея. Ті двадцять літ його блукань були не розвагою, а доброю школою. Штудіями над безмежними водами і під небесним шатром. Школою пізнання зримого світу, себе в світі і світу в собі. Потому, як він вернувся на Ітаку, то став ще ліпшим царем — царем своїй землі, свойому народу і самому собі. Твердо вріс ногами і серцем у свій грунт, не бажаючи чужих. Коли його хотіли чимось злакомити, підбити на щось, Одіссей лише добродушно одказував: «Я вже там був». І ті слова стосувалися не лише географії. Овва, такого «царського батьківства» наш народ давно позбавлений. Живе наче без голови і серця… Я ще застав австро-угорську корону, пам'ятаю настрої різних верств. Мільйони людей лягали спати в безпеці, бо знали, що їхній цісар сидить до півночі в робочім чуванні, а встає перед п'ятою і продовжує працювати біля свічок. Він замикав у собі звичай і закон. І люди додержувалися звичаїв і законів. І були відданими. Справдешня відданість глибша за закони… Влада — се нічний сторож. Живеш і не бачиш його. А коли стається біда, він захищає. Нічний сторож, а не нічний розбійник і кат. Застав я свого часу і такої ласки. І не лише я… Влада має нести в собі порядок світу і порядок речей. Гуманність нести. Тоді вона тверда і прийнятна. Володар — садівничий мудрих законів. Бо закони, які часто переступають, — лихі закони. Незручності роблять людей жорстокими, несвобода черствить серця, а негуманне поводження псує їх. Вони стають ворожими одне до одного, народ до народу, що в одному ярмі, і — передусім до влади. Іржа роз'їдає кайдани залізної держави. День при дні.

Гряде велика і тривала відбудова погубленої Материзни

— І що далі?

— Прийшов час, і Атлант не схотів більше держати на собі небесну баню. Його бунт потряс землю. Якщо рабів не звільняти, то вони звільнюються самі. Не можна силотугом ліпити різнорідні частки одна до одної. Ми народи різного слова, думки, звичаю. І се не можна стерти, знищити. І не можна відбирати в людини сенс маєтности, накопичення. І бджола його має, і білка, і сорока. А найбільше — людина, українець. Без сього він — як видерта з грунту рослина. Який то триб животіння — без кореня і без голови?! Що з того, що ми маємо золоті руки, та не маємо проводу, який би нас вивів із гнилого болота. Є «руководителі», що ведуть нас за руки.

— Але ж ми були колись великим народом, великою державою! Як це втратилося?

— У слові Україна корениться ймення давнього бога Ра. Рай — кРай — кРаїна — Україна… Се завжди був благодатний клапоть землі, і, природно, що його з усіх боків ласо дзьобали і розтягали. Ні князі, ні згодом гетьмани не могли надовго зібрати його у тверду жменю. Землю терзали, нищили, обдирали, ділили. Душа народу слабла в неволі, вивітрювалося почуття себевартости. Велика доба застала нас малими. На взір виходить, що ми більше люди слова, ніж діла, народ боротьби, але не перемоги. Та все ж Божа людина має бути вільною. І Божий народ теж. Се первина Божої справедливости і людської гуманности.

— Що таке народ?

— Народ — се вічно живий храм особистости. Він завжди прийме те, що прийме якась одна людина. Народ — се єдина містична душа тисяч, мільйонів тіл. Тому його не можна знищити, переробити на чужий копил. Як трава не виросте під горіхом, як огень не сховаєш у сіні, так не ув'язниш дух народу. Він може підупасти, захиріти, але в слушну хвилю підніметься і народить поводира. Такі люди неначе обрані небом, неначе се написано їм на роду. Хоч ми й видимо їх недоліки, нещадно судимо, зате не залишаємо, йдемо за ними. Такі провідники були в нашого народу і ще будуть. Бо се є Божим благословенням — в часи найбільшої руїни і занепаду зроджувати для нашого народу захист і опору — запорозьке козацтво, Сковороду, Шевченка, Франка. Вони зробили більше, ніж десятки армій. Тут я бачу Божу волю — зберегти сей народ.

— Чому ж тоді по стількох героїчних змаганнях, бунтах і революціях