Читати книгу - "Король болю"

— Чаша ця — насправді ключ до казкового багатства, яке ми чесно поділимо між собою. Але спочатку нею треба заволодіти...

— Наш друг Казимир дещо замовчує, — перебив його Гепнер, — навіть отримавши Чашу, ми не одразу заволодіємо скарбом. Для цього ще доведеться перебити тих, кому він належить. А саме — ціле плем’я людожерів, що оселилися в лісах під Поморянами.

— Для гурту сміливців це цілком можливе завдання. Тим більше, що окрім сміливості, в декого з нас ще є влада і гроші, — відповів Казимир, глянувши виразно спершу на Корнякта, а потім на Массарі, — говорячи діловою мовою, для них це буде надзвичайно вигідний внесок у справу.

— Що саме буде потрібно? — буркнув Корнякт, хоча й так знав відповідь.

— Потрібні будуть гроші, щоб заплатити найманцям, — сказав Казимир, — найвідважнішим рубакам, яких я тільки знайду у Львові. Нам справді доведеться зійтися в бою зі стридами, а вони — не хлопчики з церковного хору. Я бачив їхні звірства на власні очі.

— Гаразд, це практична частина справи, — мовив Корнякт, — але я ще чув якусь казку про землетрус, що має статися в горах, від якого розламаються скелі... Мовляв, саме в цьому розломі й треба потім шукати наш скарб.

— Це не казка, шановний добродію, — перебив Гепнер, — землетрус і справді станеться за два місяці.

— Звідки ви знаєте? — з недовірою перепитав грек.

— Я володію багатьма знаннями, пане Корнякте. Про походження їх розповідати вам не збираюся.

— Гаразд. Ви знатимете час, а місце? — втрутився Орест, — де саме стояти з тією Чашею тоді, коли, як ви кажете, двигтітиме земля?

— От для цього нам і потрібні стриди. Місце, де вони століттями ховали награбовані коштовності, знає кожен із них. Там у них своєрідне капище, на якому вони задобрюють своїх демонів.

— Гаразд це буде потім, — усміхнувся Корнякт, — але для початку нам потрібно відібрати в Сірого Братства священну для них річ... Як ми це зробимо?

— Спершу цих милих людей потрібно знайти, — іронічно зазначив Массарі.

— Можна розпитати тутешніх волоцюг та жебраків про них, — сказав Гепнер, — зазвичай, ці люди досить уважно приглядаються до всіх чужинців.

— Слушно, — закивали головами присутні.

— Або ж перевірити, де останнім часом винаймали будинок. Цих людей, гадаю, не менше десятка чоловік. Їм, безперечно, знадобився будинок, — запропонував Орест.

— Їх шестеро, хоч, можливо, ще хтось приєднався до них по дорозі, — озвався раптом Христоф, — серед них також одна жінка на ім’я Дорота. Ця змія вартує двох...

— Звідки ви це знаєте? — недовірливо запитав Корнякт.

— Я зіткнувся з ними одного разу, і вони погналися за мною, — відповів Христоф, — вони тут, бо хочуть моєї смерті.

— Лише тому?

— Не лише, але більше я не можу сказати.

Запала коротка пауза, після якої Казимир знову заговорив:

— Чого б вони не хотіли, в нас є своя мета. Нам мало знайти цих братчиків, нам потрібно їх убити, тому дозвольте запропонувати вам ось що...

Він вдихнув повні груди повітря і, трохи його там затримавши, різко видихнув.

— Така кількість осіб потребує не лише будинку. Жодне зібрання не може обійтися без вина. Не думаю, що ці люди збиралися б десь у шинку. Найпевніше, вони замовляють питво собі до помешкання.

Присутні з подивом глянули на Казимира.

— Серед нас є пан Костянтин Корнякт, якому належить виключне подароване королем право постачати вино усім кам’яницям Середмістя, — продовжив найманець, намагаючись якомога чіткіше пояснити свою думку, — гадаю, він нам і підкаже, куди останнім часом найчастіше возили вино його слуги.

— А якщо таких місць буде декілька? — знову з недовірою перепитав грек, — що тоді? Як визначити, де саме відбувається їхнє збіговисько?

— Там, куди замовляли найдорожче вино, — впевнено мовив Казимир, — ті, хто продав душу демону, беруть на землі найкраще, щоб заповнити ним пустку всередині.

— Гаразд, а що потім? Відправимо їм до вина ще їдла, аби вони луснули від обжерства?

— Ні, ми зробимо вино своєю зброєю... — холодно сказав найманець.

Усмішка зникла з обличчя Корнякта, і всі присутні знову замовкли.

— Гаразд, завтра розпитаю своїх слуг, — урвав тишу грек.

— Чудово. Як тільки знатимемо, де відбуваються їхні зібрання, одразу візьмемось до справи, — підсумував Казимир, — а доти в наших спільних інтересах зберегти сьогоднішню зустріч в цілковитій таємниці.

Присутні мовчки почали підводитись з-за столу, лишаючи недопиті кубки з вином. Здавалося, всі хотіли якнайшвидше опинитися подалі один від одного, а значить, і від моторошної таємниці, яка відтепер їх зв’язувала.

Христоф, опинившись на вулиці, вирішив тісніше затягнути пояс, на якому висіла шабля, коли ж раптом відчув дивний біль трохи вище зап’ястка. Піднявши сорочку, він намацав у темряві рану, але ніяк не міг збагнути звідки вона в нього. І тільки коли пригадав, як по звірячому вони кохалися зі служницею заїжджого двору, чиє тіло виявилося вкрите химерними малюнками, що залишились їй на згадку від Короля болю, а сама вона належала до його свити, тільки тоді він зрозумів, що цю рану заподіяла йому вона. Довгий химерний слід від її нігтів кривавив, гноївся і не загоювався.

Його раптом охопив неспокій. Дихання його зробилося частим, а на чолі виступив піт. Він тривожно роззирнувся довкола і про всяк випадок поклав руку на ефес шаблі. З міської темряви, насиченої смородом і голосами бродячих тварин, хтось за ним стежив. Чийсь прихований погляд пронизував його, наче голка, відслідковуючи кожен його рух і навіть подих.

Христоф пішов швидше, але відчуття тривоги від того тільки посилились. Тоді він вихопив шаблю і побіг, перечіплюючись через камені й вуличне сміття і дивом утримуючись на ногах. При цьому він міг поклястися, що хтось також побіг слідом, але швидко й легко, наче нічний хижак, що міг бачити в темряві. Чоловік кілька разів зупинявся, щоб змахнути шаблею позаду себе, проте лезо тільки зі свистом розсікало повітря.

Опинившись біля дому, Христоф з силою закалатав у двері.

— Відчини, Гвідо! Хутко! — вигукнув він.

Монах, на щастя, не змусив довго чекати.

— Святий Боже, що сталося? — запитав той, впускаючи Христофа до помешкання.

— Де Франциска? — випалив найперше той.

—