Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

чути: одні не вірили, що то правда, іншим було байдуже — ото тепер і маємо наслідки… Вольф був дуже дружним з ієромонахом Феофаном Леонтовичем — служителем Віленського Святодуховного монастиря: щовечора ходили один до одного і на чай, і на дружні бесіди… Десь так років із вісім тому Катерина ІІ послала ієромонахові запит: «Яка політична користь Росії від захисту православних у Польщі?» Імператриця хотіла знати думку людини, яка знає Річ Посполиту зсередини, і отой Іуда — по-іншому його назвати ну ніяк не можу — дав їй відповідь аж на шістнадцяти аркушах! І ти вслухайся й оціни, який там підлий розрахунок: він вважав, що, по-перше, усі ті кошти, що нестиме православний люд до своєї церкви, ітимуть у російську казну, а от уже їх можна використовувати у вельми, вельми цікавому напрямі — для підкупу польських магнатів, щоб ті підтримували російські політичні інтереси в сеймі чи через створення конфедерацій. А ще, — старший Потоцький підняв вказівний палець, — увага! — на отримання шпигунської інформації щодо змовницьких планів проти Росії — от найперше, навіщо їм підтримка православних храмів і єпархій! Тож істинна мета — то тотальний російський контроль над Річчю Посполитою, щоб, не дай Боже, не вийшла з-під її впливу… По-друге, — продовжив Франц Салезій, — був точний розрахунок, що православні українці — а їх тут майже півмільйона — за російської підтримки стануть на захист своїх прав і знесилять польську владу, а ти ж знаєш, Щенсний, як сильні держави люблять слабких сусідів, особливо Росія. І нещасні українці, запалені релігійним вогнем, без задніх думок успішно стають потужною проросійською силою. Третім пунктом на користь підтримки православних Леонтович назвав те, що з’явиться можливість забрати в Польщі родючі землі на шістсот кілометрів вглиб від російсько-польського кордону, та й не тільки землі, що більше віддають, ніж москальські болотні й заліснені, а ще й з великою кількістю люду. Православного, православного, — зауваж, Щенсний, — люду…

— То ота гра на релігії, виходить, ніщо інше, як бажання роздушити нас як державу й захопити наші землі? — Щенсний схвильовано заходив кімнатою.

— Так, сину, ти все правильно зрозумів. А ще ієромонах вважав, що захист православних змусить поляків визнати землі, прибрані Росією до рук у 1686 році. Ти уявляєш: забрали в нас наше, а тепер тиснуть, бо ми ніяк не хочемо визнати ті землі російськими…

І батько, і син довго мовчали, один — згадуючи безмежну російську підлість, а другий — осмислюючи її.

— Але ж, тату, — порушив мовчанку син, — вони ж і інші конфесії зрівняли в правах, не тільки православних…

— О-о-о, сину, не купляйся на те: тут розрахунок Росії знову подвійний: підтримують нібито польських протестантів, а насправді мають співчуття й підтримку протестанських європейських держав.

— Як то все складно, тату… А чого ж то ми всередині країни — між собою — не змогли до того дійти, обговорити й прозріти?

— Бачиш, важко прозріти там, де очі засліплює блиск золота чи бажання власної вигоди. Спочатку ми, Потоцькі, і наша партія дуже зіткнулися з Чарторийським і його «Фамілію»… Та вже ближче до цих подій і він зрозумів, куди Річ Посполита котиться, і почав мудрі речі проштовхувати в сеймі, та вже пізнувато стало: той російський підкуп дуже файно зробив свою справу. Ти знаєш, що в мене з Чарторийським колись був спільний кавалерський інтерес, і він нас сильно посварив та розвів надовго… Тепер признаюся тобі: кілька літ тому ми зустрічалися, обговорили ті паскудні перспективи Польщі й домовилися діяти спільно, навіть… — Потоцький сховав усмішку у вуса, — думали про те, щоб стати сватами: хотіли одружити тебе з його донькою… Та потім стишилися: зрозуміли, що про людське око — насамперед російське — треба й далі бути ворогами, бо точно б нас постаралися розсварити. Росія боїться єдності — вона розділяє, а тоді успішно володарює… Тож, сину, ти мусиш усе те знати, бо ти майбутня надія Польщі.

— І які в нас плани й дії, тату, щоб повернути міць Польщі? — задумано спитав Щенсний.

— План у нас колишній: не висовуватися. Мусимо бути добрі і до конфедератів, щоб потім нікотра курва не дорікнула тим, де ми були, і до росіян — нехай думають, що ми на їхньому боці. Ідемо до членства в масонській ложі, потім одруження з Жозефіною — то ще додасть тобі політичної ваги й майнової незалежності — точно вже нас підкупити їм грошей забракне, навіть зі всієї їхньої гадючої імперії, а там за рік уже й за коронування твоє можна буде думати…

Щенсний утупив погляд у підлогу й задумливо хитнув головою.

Отець-настоятель Сушненського й Нестаницького греко-католицьких храмів пан Длужнєвський виглядав розгубленим і знервованим: випадок зі спаленням людини в Сушні звів нанівець усю його проповідницьку роботу. Вони сиділи вдвох із Якубом Коморовським і роздумували, як то хоча б більше не допустити таких випадків звірства.

— Та віра в надприродне існувала в багатьох народів, — Якуб намагався хоч трохи піднести підупалий дух панотця. — Кажуть, що ацтеки щодня приносили в жертву сонцю живе людське серце, бо вірили, що інакше сонце не зійде.

— Та воно все так, пане Якубе, але вони не були християни. Зараз же вони такого не роблять… А тут розказую, проповідую любов до ближнього — і на тобі… Уже майже сімсот літ християни, а в душі як були язичники, так і залишилися… Кажуть, що біля Кам’янки-Струмилової, у лісах, ще й досі є язичницькі капища й баби кам’яні біля села Бабичі, і місцеві туди потай ходять молитися…

— Бачите, як воно є: там, де немає пояснення, вилазять домисли, і ви тут, перепрошую пана отця, безсилі. Що, маєте чим пояснити смерті їхніх дітей? — зробив паузу Якуб, і отець Длужнєвський пригнічено мовчав. — Не маєте, от вони собі його знайшли самі…

— І що ви мені, пане Якубе, порадите? Не можу ж я ціле село відлучити від церкви за колективне вбивство, але не можу й промовчати. От і що мені робити?

— Ну а що роблять у таких випадках, щоб спинити дитячі смерті? Щось же є у вашому священицькому багажі? — спитав Коморовський.

— Та є: проводять хресні ходи, молитви за здоров’я…

— От і ви проведіть хресний хід і службу за здоров’я, а опісля, за кілька днів, як допоможе, — панахиду за безневинно убієнним Іванком…

— Добре, пане Якубе, а як не допоможе ні той хресний хід, ні служба — що тоді?

— А от тоді, панотче, і панахиди не проводьте… То вже така ситуація, що мусите підлаштовуватися, щоб