Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

Одного разу Бараба сидів у корчмі, коли туди зайшов поважний вчений зі своїми колегами. Вони сіли і почали сперечатись про ймовірність. Професор розказував їм, що всі речі відбуваються з певною ймовірністю.

— От, наприклад, — каже професор, — скільки б разів монета не впала гербом, то стільки саме разів вона впаде другим боком. Якщо ми зараз вийдемо на вулицю, то можемо побачити з однаковою ймовірністю одну жінку або одного чоловіка.

— Прошу пана, — озвався з-за столу Бараба, — а чи можемо побачити одразу кілька чоловіків і жодної жінки?

— Ну, це вже менша ймовірність, бо в місті мешкає рівна кількість чоловіків і жінок.

— А яка ймовірність побачити з півсотні чоловіків відразу? — не вгавав Бараба.

— Надзвичайно мізерна. Я навіть можу закластися на десять корон, що це неможливо, аби протягом години цією вулицею пройшло півсотні чоловіків і жодної жінки.

— Б’ємося об заклад, — каже Бараба, — що це не так. Я чоловік простий, але мені здається, що ви помиляєтесь. Ті чоловіки і жінки ходять по вулиці, як їм ся схоче.

Пани вирішили посміятись з хлопа і побились об заклад. Не встигли вони витягти гроші і покласти їх на стіл, як на вулиці пролунали звуки маршу, брязкіт зброї і карбований крок. То цісарський полк переходив з касарні на щоденні військові вправи. Робив він це завше в один і той час.

Бараба і злодії

Одного разу до Бараби прибігла заплакана сусідка — жінка гончара Миколи Круглого — та й жаліється:

— Йой, Антосю, біда в мене, чоловік захворів, мусила-м сама горщики на ярмарку продавати, і п’ять найкращих горщиків злодії вкрали.

Барабі стало її шкода, він вирішив знайти злодіїв і покарати їх. На площі перед собором Святого Юра відбувався ярмарок. Бараба пішов на ярмарок, довго ходив між рядами, аж бачить, коло одного гончаря зібрався гурт якихось непевних людей. Бараба став здалеку і дивиться, що буде далі. Стоїть перед гончарем грубезне бабисько у широкій спідниці і просить то один горщик показати, то другий, все приглядається і ніяк не може вибрати. А тим часом злодії з-під спідниці тягнуть горщики та в мішок, один за другим. Тут Бараба як не свисне — злодії в ноги. А баба — хитра — стоїть собі, ніби то не вона.

— Ну, добре, — думає Бараба, — я тебе, голубонько, провчу...

Наступного дня Бараба перебрався за гончара, позичив у сусіда віз горщиків і поїхав на ярмарок. А в найкращий горщик посадів рій бджіл, накрив покришкою, а до неї прив’язав тоненького довгого шнурочка.

От приїхав він на ярмарок, вибрав місце та й став розкладати горщики. А горщика з бджолами виставив наперед, шнурок непомітно прив’язав до забитого в землю кілочка. Приходять до нього покупці, а він їм таку ціну називає, що ті відразу повертаються і йдуть. Аж тут дивиться — іде знайоме бабисько зі злодіями та й до нього:

— Як, ґаздо, ціните свої горщики?

Бараба назвав ціну, і баба почала торгуватися. А тим часом спідниця чимраз більше горщиків накриває. Бараба припильнував коли горщик з бджолами сховається під спідницею і смикнув за шнурок. Бджоли й туди! Баба як не заверещить диким голосом, як не підскочить та не почне бити себе по ногах і спідницею тріпати, а за нею починає верещати і той злодій, що тягнув горщики під спідницею, а за ним і всі інші. Кинулись вони тікати, а бджоли за ними. Більше тих злодіїв ніхто у Львові не бачив. А Бараба спокійно продав горщики та й поїхав собі додому.

Скупий крамар

Раз Бараба зайшов до крамниці пана Фельцмана, який торгував посудом і різними господарськими товарами і попросив позичити металеву ложку. А треба сказати, що пан Фельцман славився своєю невимовною скупістю.

— Ще чого! — обурився крамар. — Позичити! А то що вам припекло з металевою ложкою? Хіба вже дерев’яні не смакують?

— Та смакують, смакують. Але, видите, прийде до мене в гості іден поважний чоловік, буде сватати мою доньку, то хочу бодай му пурєдну ложку дати. А завтра вам поверну. Що ви переживаєте? Як не, то відроблю. Ви мене знаєте.

Фельцман дав Барабі ложку, а наступного дня Бараба приніс його ложку і ще дванадцять металевих ложечок.

— А то що за ложки? — здивувався крамар.

— А то, прошу пана, тота велика ложка народила ті маленькі ложечки.

— Та-ак? — здивувався Фельцман і, не завдаючи зайвих запитань, хутенько сховав усі ложки до шухляди.

Минув тиждень, і Бараба у Фельцмана з’являється знову. Цього разу просить позичити йому гасову лямпу, бо прийде до нього майбутній зять домовлятися про весілля, а в нього самі свічки, лямпи нема.

Фельцман, пам’ятаючи історію з ложечкою, радо позичив лямпу, а наступного дня Бараба приніс ту саму лямпу і ще одну маленьку.

— А то що за лямпка? — питає крамар.

— А, то прошу вас ґречно, тота велика лямпа народила ту малу лямпку, а що велика лямпа є вашою власністю, то і її потомство вам належить.

— А так, так, — покивав головою Фельцман і сховав обидві лямпи.

Минув ще тиждень, і Бараба знову завітав до крамаря. Цього разу він потребував на весілля доньки срібного сервізу, щоб гарно прийняти родину зятя.

— Мені треба всього по дванадцять: ложок, ложечок, виделок, ножів, тарілочок. А ще по дванадцять срібних келихів і срібних чарок.

Пан Фельцман навіть не сперечається, бо вже знає, що на цьому тільки заробить. Він запакував Барабі срібний сервіз та ще й перев’язав його барвистими стрічками.

Але цього разу Бараба не з’явився ні за день, ні за два, ні за тиждень. Крамар не на жарт розхвилювався і вирішив сам провідати Барабу та довідатися, чому той не віддає срібного сервізу.

Боржника він застав у чорній сорочці і в глибокому смутку.

— Що таке, пане Бараба? Я вас не пізнаю. Де мій сервіз?

— Ой, прошу пана, сталося непередбачене. Таке горе! Таке горе!

— Що ся стало? Хтось помер?

— Ще й як помер!

— Та кажіть, хто?

— Ваш срібний сервіз, царство йому небесне.

— Як то? Сервіз? Помер? — розкричався крамар. — Шо ви з мене мішіґена робите? Як то можливе? Хто таке чув, жиби начиння помирало?

— Га, — спокійно відказує Бараба, — коли начиння