Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Прошу пана, покажіть, будь ласка, оцю скрипку.
— Оцю? — здивувався пан Айзик. — Та то якесь старе дрантя. У мене тут є чудові новенькі скрипки. Є з Чехії, з Голляндії, є й італійські... Умм, перша кляса.
— Але я би хотів поглянути саме на цю скрипку. Тільки поглянути.
Крамар подав панові футляр, той розкрив його і ахнув:
— Боже мій! Не може бути! Що я бачу! Ні, не вірю своїм очам! Це неможливо!
— А що? Що там такого? — здивувався господар.
— Ця скрипка! Боже мій! Невже мені не сниться?! Скільки?
— Перепрошую, але вона не продається.
— Але я плачу за неї грубі гроші!
— Шкода...
— Сто гульденів!
— Що? — у пана Айзика пересохло в роті.
— Триста!
Серце пана Айзика забилося, мов заєць в сильці.
— То не мо-моя скрипка.
— Добре, даю п’ятсот.
— Я поговорю з власником.
— Поговоріть, вблагайте його! Я вам окремо дам ще сотню. Боже мій! Справжній Страдиварі!
І панок, охаючи та ахаючи, покинув крамницю.
Тим часом спогідніло, і з’явився наш студент. Пан Айзик увесь той час знервовано міряв крамницю, час від часу зазирав у футляр і намагався побачити те, що побачив там панок. Скрипка як скрипка, нема жодних найменших слідів, що її зробив великий Страдиварі, але, якщо хтось вважає інакше, то нема ради. Де ж той студент забарився? Пан Айзик уже втрачав терпіння і навіть кілька разів вибігав на вулицю та вдивлявся у перехожих.
Нарешті! Нарешті він прийшов. Пан Айзик відразу перейшов до справи:
— Слухайте, пане академіку! Продайте вашу скрипку.
— Та ні, що ви! Ця скрипка мені перейшла від діда, а мій дід грав у цісарській капелі.
— Та я дам вам п’ятдесят гульденів.
Хлопець притис скрипку до грудей і в очах його зблисли сльози.
— Я й справді без грошей, але ця скрипка — найдорожче, що в мене є.
— Даю сотню!
— Йой! Як би мені ті гроші помогли!
— Двісті! Нате вже.
Пан Айзик мало не силоміць тицьнув гроші хлопцеві і вирвав з його рук скрипку. Він дуже квапився, поки не з’явився покупець.
Юлько Спухляк, а то був він, голосно хлипаючи, вийшов з крамниці.
Пан Айзик, обережно тримаючи скрипку, поклав її на полицю. В думках він рахував прибуток.
А Юлько швидким кроком квапився до кумплів на Ринку. В очах його блищали сльози. Але то були сльози сміху.
По дорозі він вийняв з кишені старі окуляри свого діда і кинув їх у смітник. За окулярами полетіли й чорні вусики. І зосталося ще тільки вивернути плаща на праву сторону, бо ліва була така протерта, ну чисто тобі — бідний студент.
Бараба
Колись на Старих Збоїськах жив відставний жовнір австрійського війська Антін Бараба. Він мав жінку, трьох дітей, був музикантом, грав на басі і співав, як тоді казали, баритонським голосом. Бараба був високого зросту, огрядний, відзначався надзвичайно великою силою і був батяром на цілі Збоїська. А ще любив добряче попоїсти. Одного разу він на спір з’їв копу (шістдесят) вареників, запивши їх глечиком сметани. Крім того, Бараба любив пожартувати з людьми і вічно попадав у якісь історії, які потім ставали відомими всьому Львову.
Одного разу жаліється Бараба своєму приятелю:
— Ти знаєш, щось мої дітлахи останнім часом так багато стали їсти! От вчора жінка зробила півкопи вареників, то я тільки 27 з’їв, решту діти розхапали.
— О-о! То вони, певно, всі в батька пішли, — давлячись зі сміху, відповів приятель.
Як Бараба страшив свою жінку
Бараба мав сварливу жінку, котра його не раз так допікала, що не було ради. От одного дня він вирішив її настрашити. Коли вона подалася на базар, він зайшов до сіней, закинув на сволок шнура, обв’язався ним попід пахви, закотив очі і завис, гойдаючись та висолопивши язика, наче повісився. А в той час до хати зайшла сусідка позичити сито. Дивиться, а на сволоку Бараба висить, ще й язика висолопив. Жінка, не довго думаючи, вхопила мішок муки та й поволокла надвір.
Тут уже Бараба не витримав, схопив її зверху за хустину та як крикне:
— А-а, то файні в мене сусіди! Тягнуть з хати, що попало!
Сусідка з переляку так і гримнула на місці, розкинувши руки й ноги. А Бараба висить, відчепитися не може.
Нарешті повертається з базару жінка і бачить, що її чоловік висить, а на підлозі мертва сусідка. Вона відкриває вікно і гукає до сусіда:
— Міську! Гов, Міську!
— Та шо сі стрясло?!
— Та ади мій повісився, а твоя дуба врізала. То тепер можемо жити разом!
Бараба, як то почув, закричав:
— Я ті поживу! Я ті поживу, шо кісток не позбираєш!
Жінка побіліла і повалилася на підлогу. А Бараба ледве сусіда докликався, аби той його з мотузки зняв. Разом вони обох жінок відлили зимною водою.
А жінка Бараби після того випадку ніколи з ним більше не сварилася.
Сила Бараби
Бараба був дуже моцний. Оповідали, що коли він служив у австрійському війську каноніром, то коли в бою на його батареї побило всіх коней, голими руками двигав свого канона з місця на місце. А ворожих солдатів, які його атакували, брав за ноги і метав, мов ядра.
Одного разу, коли Бараба сидів у хаті, почув знадвору дикий лемент. Вискочив надвір і побачив, що з череди худоби, яку вели на продаж вірменські купці, вирвався здоровенний бугай і ганяється за людьми. Бараба негайно кинувся туди, схопив бугая одною рукою за роги та як вріже йому кулаком в лоба — бугай так і перекинувся догори ногами. Люди збіглися і дякують Барабі.
Аж тут іде бричка з кількома панами. Під’їхали вони і питають, що ж там сталося. А люди кажуть:
— Ось цей чоловік голими руками забив бугая.
Панки не повірили, як то хлоп міг голими руками забити такого звіра, і почали сміятися. Тоді Бараба нічого не кажучи, схопив карету і перевернув її з дороги в болото. Всі гримнули реготом. А Бараба, ніби нічого не сталося, пішов собі додому.
Як Бараба
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенди Львова. Книга друга», після закриття браузера.