Читати книгу - "Вибрані твори. Том III"

Ріджон. Але не тепер, коли я й сам сер Коленсо. А далі й мене ви станете називати старим Коллі Ріджоном.

Редпенні. Ми так і називаємо вас у клініці св. Анни.

Ріджон. Отож-бо й воно! Через те такі й неприємні сучасні студенти-медики. Ні пошани, ні пристойного поводження, нічогісінько...

Еммі (в дверях, доповідаючи). Сер Патрік Куллен. (Виходить).

Сер Патрік Куллен більш як на двадцять років старший за Ріджона, але ще не дійшов спорохнілости, хоч близький до цього і не таїться з тим. Його ім’я, його ясний, щирий, інколи доволі холодний, але простий розум, його огрядна будова й статура, відсутність тих дивних моментів церемонної принижености, що нею старий англійський лікар інколи виявляє, в якому становищі була медична професія в Англії за його юнацтва, а також і випадкові звороти мови свідчать, що це ірландець; але він усе своє життя прожив в Англії й цілковито акліматизувався. До Ріджона, якого любить, ставиться він химерно й по-батьківському; до інших він трохи грубий, недоброзичливий, має нахил вживати більш-менш голосних вигуків замість зрозумілої мови, головне ж, не здатний, як на свій вік, змусити себе уважніше ставитись до товариства. Він тисне Ріджонові руку й підморгує йому сердечно й жартівливо.

Сер Патрік. Ну, молодий колеґо! Ваш капелюх надто малий для вас, га?

Ріджон. Справді, надто вже малий. Мушу дякувати за все це вам.

Сер Патрік. Дурниці, любий товаришу! Я так само вдячний вам. (Він сідає в одне з крісел поблизу каміна. Ріджон сідає на канапку). Зайшов трохи поговорити з вами. (До Редпенні). Молодий чоловіче! Викидайтесь!

Редпенні. Я зараз, сер Патріку. (Він забирає свої папери і йде до дверей).

Сер Патрік. Дякую! Хороший юнак. (Редпенні зникає). Вони всі мені прощають, ці молоді колеґи, бо я стара людина, справді стара людина, не так, як ви. Ви тільки починаєте вдавати з себе старого. Ви бачили коли-небудь, як юнак заводить вуси? Отож і лікар середнього віку, коли починає плекати сиву голову, здебільшого подібний до такого юнака.

Ріджон. Господи! А мабуть, що так. А я думав, що дні моєї пихи відійшли вже зовсім. Скажіть мені: якого віку людина перестає бути дурнем.

Сер Патрік. Згадайте француза, що спитав свою бабуню, якого віку дійшовши людина звільняється від спокус кохання. Стара жінка сказала, що вона ще не знає. (Ріджон сміється). Отож і я так само можу відповісти. Але світ саме тепер для мене стає дуже цікавий, Коллі.

Ріджон. І до науки, мабуть, зростає інтерес, еге ж?

Сер Патрік. Господи! А так! Сучасна наука — дивна річ. Взяти хоч би й ваш великий винахід. А візьміть усі великі винаходи! Куди вони приводять? Ну, справді ж, назад, до думок та винаходів мого бідного любого старого татуся. А тому, як він помер, уже сорок літ. О, це дуже цікаво!

Ріджон. Виходить, по-вашому, що тут нема ніякого проґресу, правда?

Сер Патрік. Не тлумачте моїх слів зле, мій друже. Я не применшую вашого винаходу. Більшість винаходів виникає правильно за кожні п’ятнадцять літ, а з того часу, як ваш винахід уперше виник, поминуло повних сто п’ятдесят років. Це дещо вже важить, щоб ним пишатись. Але ваш винахід не новий. Це звичайне щеплення. Батько мій робив прищеплення року І840-го, доки йаго не визнано за злочин. Це розбило серце бідному старенькому, Коллі, він помер від того. А тепер усе це обертається так, що мій батько, після всього, був правий. Ви повертаєте нас ізнову до прищеплень.

Ріджон. Я нічого не знаю про віспу. Мій фах — туберкульоз, тиф та чума. Але, безперечно, принцип лікування той самий.

Сер Патрік. Туберкульоз? М-м-м! Ви знайшли, як його лікувати, так?

Ріджон. Думаю, що так.

Сер Патрік. А так! Це дуже цікаво. Як це там старий кардинал говорить у п’єсі Броунінґа: «Я знав двадцять чотири особи, що визнавали себе за ватажків повстань». Ну, так я теж знав щось близько тридцяти осіб, що винайшли, як лікувати сухоти. А чому ж люди все ще помирають від них, Коллі? Чортівщина, треба гадати! Був у мого батька старий приятель Джордж Бодінґтон із Сеттон Колдфілда. Він почав 1840 року лікувати свіжим повітрям. Він сплюндрував себе й втратив практику тільки через те, що тримав відчинені вікна; тепер же ми лишаємо своїх сухотних у приміщеннях навіть без даху. О, це дуже й дуже цікаво для старого лікаря.

Ріджон. Ви, старий цинік, анітрохи не вірите в мій винахід.

Сер Патрік. Ні, ні. Я так далеко не зайшов, Коллі. А проте, ви пам’ятаєте Дженні Марш?

Ріджон. Дженні Марш? Ні.

Сер Патрік. Ви не пам’ятаєте її?

Ріджон. Ні.

Сер Патрік. Ви хочете мені сказати, що не пам’ятаєте жінки з туберкульозною раною на руці?

Ріджон (раптом згадавши). А, дочка вашої пралі, на ймення Дженні Марш? Я забув.

Сер Патрік. Може, ви забули також, що взялися лікувати її коховськими паличками?

Ріджон. І замість вилікувати, зовсім відгноїв їй руку. Так, пригадую. Бідна Дженні! Однак тепер вона має з тої руки добрий заробіток, показуючи її на медичних лекціях.

Сер Патрік. Та все ж, сподіваюсь, це зовсім не те, чого ви хотіли?

Ріджон. Треба було піти на ризик.

Сер Патрік. А ви гадаєте, що й Дженні пішла на ризик?

Ріджон. Ну, мусить же бути завжди пацієнт, яким треба ризикнути, коли потрібно зробити дослід. А без досліду ми нічого не можемо викрити.

Сер Патрік. Що ж ви викрили у випадку з Дженні?

Ріджон. Я викрив, шо щеплення, яке повинно вилікувати, інколи вбиває.

Сер Патрік. Я міг би сказати це й раніше. Я й сам користався деколи цими прищепленнями. Я ними й убивав людей, і виліковував їх; але я зрікся прищеплення, бо ніколи не міг заздалегідь сказати, який буде наслідок.

Ріджон (виймаючи з шухляди письмового стола брошурку й вручаючи серу Патрікові). Прочитайте на дозвіллі; і ви дізнаєтеся, чому саме цього не можна вгадати.

Сер Патрік (бурмочучи та шукаючи свої окуляри). О, це ваша брошура. Ну, про що ж у ній сказано? (Передивляється). Опсонін. Що то, в дідька, за опсонін?

Ріджон. Опсонін — це масло проти зародків хвороби, яким ви змушуєте білі кров’яні тільця поїдати ті зародки. (Знову сідає на канапку).

Сер Патрік. Це новина. Я чув, що білі тіла — як пак їх називає той, як його... Мечніков?

Ріджон. Фагоцити.

Сер Патрік. Так, фагоцити: так, так, так... Ну, цю теорію, буцімто фагоцити з’їдають зародки хвороби, я чув