Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Як вітра у полі широкім шукають.

Ти, може, у пеклі? А може, в раю?

Гукають вже Есту в усьому краю.

Кочу-Марія відрізала шматок торта для Маммачі на пробу.

— По шматку кожному, — підтвердила та, легко торкнувшись того шматка рубіноперсневими пальцями, щоб перевірити, чи він, бува, не завеликий.

Кочу-Марія так-сяк розпиляла решту торта; робила це зі скрипом-рипом, роззявивши рота і важко дихаючи, наче не торт різала, а ціле смажене ягня. Нарізані шматки складала на велику срібну тацю. Маммачі ж тим часом заграла на скрипці вітальну мелодію («Ласкаво просимо додому, наша Софі-моль»). Таку нудотну, шоколадну. Тягуче-солодку і топлено-коричневу. Шоколадні хвилі, що набігають на шоколадний берег.

Посеред мелодії над тими шоколадними звуками піднісся голос Чако (той, що для читання вголос).

— Мамо! — сказав він. — Досить. Досить уже цієї скрипки!

Маммачі перестала грати і повернулася до нього; смичок завис у повітрі.

— Досить? Думаєш, уже досить, Чако?

— Цілком, — мовив той.

— Ну, як досить, то досить, — пробурмотіла сама до себе Маммачі. — То я, мабуть, на цьому й закінчу, — наче це щойно спало їй на думку.

Вона поклала скрипку до чорного футляра відповідної форми. Той футляр закрився, ніби валіза. У ньому закрилася й музика.

Клац. І клац.

Маммачі знову наділа свої темні окуляри. Сховалася за цупкими шторами від спекотного дня.

З дому визирнула Амму й гукнула Рахелі:

— Рахеле, тобі вже час на пообідній сон! Їж свій торт і приходь, я тебе чекаю.

Рахелине серце впало. Пообідній сон. Вона його просто ненавиділа.

Амму знову зникла в дверях.

Велюта поставив Рахель на землю, і вона пригнічено стояла тепер обіч доріжки, на краю П’єси, а на обрії темною хмарою бовванів огидний пообідній сон.

— І, будь ласкава, припини отак запанібрата поводитися з цим чоловіком! — сказала Крихітка-кочамма.

— Запанібрата? — перепитала Маммачі. — Чако, про кого це? Хто там запанібрата?

— Рахель, — пояснила Крихітка-кочамма.

— Запанібрата до кого?

— Не до кого, а з ким, — виправив матір Чако.

— Гаразд-гаразд, то з ким вона запанібрата? — допитувалася Маммачі.

— З Велютою, твоїм улюбленцем, з ким же ще, — буркнула Крихітка-кочамма і повернулася до Чако: — Запитай його, де він був учора. Бери бика за роги.

— Не тепер, — відмахнувся Чако.

— Що таке «запанібрата»? — запитала Софі-моль у Марґарет-кочамми, але та промовчала.

— З Велютою? Велюто, ти тут? — звернулася до пополудня Маммачі.

— Увер, кочаммо, — Велюта ступив з-під дерев у П’єсу.

— З’ясував, у чому там річ? — спитала Маммачі.

— Шайба нижнього клапана, — відповів Велюта. — Я її поміняв. Уже все працює.

— То вмикай, — сказала Маммачі. — Бак порожній.

— Цей чоловік стане ще для нас Немезидою, — мовила Крихітка-кочамма. Не тому, що була ясновидицею і раптом побачила пророче видіння. Лише для того, щоб стягнути клопіт на його голову. Ніхто не звернув на неї жодної уваги, і вона похмуро докинула: — Згадаєте ще мої слова.

— Ну, бачила її? — спитала Кочу-Марія, коли підійшла до Рахелі з тортом на таці. На думці мала Софі-моль. — От виросте і стане нашою кочаммою, а тоді підніме нам платню і подарує нейлонові сарі на Онам[44].

Кочу-Марія колекціонувала сарі, хоч зроду їх не носила і начебто й наміру такого не мала.

— То й що? — відповіла Рахель. — Я тоді переїду вже до Африки.

— До Африки? — пирхнула Кочу-Марія. — Таж там аж кишать бридкі чорномазі та москіти.

— Сама ти бридка, — сказала Рахель і додала (по-англійськи): — Тупа мавпа!

— Що ти там базікаєш? — погрозливо спитала Кочу-Марія. — Можеш не казати. Я знаю. Чула. Пожди у мене, все розповім Маммачі, от побачиш!

Рахель рушила навпростець до старого колодязя, де завжди можна було знайти мурах і з ними розправитися. Червоних мурах, які на людський манір псують повітря, коли їх чавити. Кочу-Марія з тацею попленталася за нею.

— Не хочу я того дурнуватого торта, — відмахнулася Рахель.

— Кушумбі[45], — процідила Кочу-Марія. — Хто заздрить, той іде прямісінько до пекла.

— А хто тут заздрить?

— Не знаю, сама подумай, — сказала Кочу-Марія. Фартух з оборками, серце з жовчю.

Рахель наділа свої темні окуляри й озирнулася на П’єсу. Там усе зафарбувалося у сердиті кольори. Софі-моль стояла між Марґарет-кочаммою й Чако і мала такий вигляд, наче їй зараз надають ляпанців. Рахелі трапилася ціла колона вгодованих мурах. Вони йшли до церкви, всі в червоному. Треба було повбивати їх, доки вони туди не дійшли. Подушити і почавити каменем. Смердючим мурахам у церкві робити нічого.

Прощаючись з життям, мурахи лише легенько хрускотіли. Немов ельф гриз грінку або хрумке печиво.

Мурашина церква буде порожня, і мурашиний єпископ марно чекатиме у своєму кумедному мурашино-єпископському облаченні, помахуючи срібним кадилом з ладаном. Ніхто до нього не прийде.

Прочекавши, за мурашиними мірками, достатньо довго, він кумедно, на мурашино-єпископський лад, нахмурить чоло і скрушно похитає головою. Окине поглядом яскраві мурашині вітражі, а коли відведе від них очі, то замкне церкву величезним ключем, і там стане темно. Потому піде собі додому, до своєї дружини (якщо тільки вона вціліла), і вони влаштують собі мурашиний пообідній сон.

Софі-моль, у своєму капелюшку і штанцях-кльош, люблена від самого початку, вийшла з П’єси подивитися, що робить за колодязем Рахель. Але П’єса рушила слідом. Йшла з нею і з нею зупинялася. Її супроводжували ласкаві усмішки. Кочу-Марія прибрала тацю з тортом, щоб не заважала зачарованій усмішці навскіс котитися до Софі, коли та присіла навпочіпки у приколодязній твані (широкі жовті холоші намокли і забруднилися).

Софі-моль обстежила смердюче бойовисько з гідною медика незворушністю. Кам’яне мурування