Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

труби приміщення неначе сходилися сюди, а повітря було набагато теплішим, ніж у темних коридорах, якими мене привели сюди. Дзижчали та гуділи вентилятори, що були більші за гвинти «Титаніка», а в центрі стояла обеліском машина. Якщо американцям могла би спати думка якось прикрасити своє творіння, то Вінсент зі своєю командою надавали перевагу чистій, практичній функціональності: деталі були грубо зварені, внутрішність не була прикрита, кабелі булі помічені білою стрічкою та ручкою, а спалахували лише ті вогники, яким відчайдушно, невідкладно треба було спалахнути. Це було схоже на майстерню якогось бога технологій, у якого термозбіжні трубки скінчилися ще до того, як він взявся до роботи. Чоловіки та жінки з маленькими білими значками метушилися під масивною тінню цієї істоти, тягали по підлозі драбини, щоб долізти до якогось непомітного порту доступу, що був високо над пірамідальною основою.

— Що скажеш? — привітно спитав Вінсент.

Я відчув у кишені вагу пістолета й відповів якомога спокійніше:

— Це залежить від того, на що я дивлюся.

— Гаррі, — докірливо сказав він, — ти мене розчаровуєш.

Його розчарування було запрошенням поміркувати. Я знехотя погодився.

— Гаразд, — зітхнув я. — Ти вочевидь маєш твердотільні комп'ютери, які не існуватимуть ще років п'ятнадцять; он там я бачу систему рідинного охолодження, яка теж навряд чи з'явиться раніше, ніж через сімнадцять років. Радіаційні значки та вкриті свинцем стіни натякають на наявність джерела радіації, але йдеться вочевидь не про реактори, бо води для їх охолодження тут недостатньо… Якщо тільки технології твоїх реакторів не випереджають час щонайменше на п'ятдесят років.

— Реакторів немає, — погодився він. — Але щодо радіоактивного джерела ти правий.

— Радіоактивність помітна, — продовжував я, — але не настільки сильна, щоб ти одягнув людей у захисні костюми. З великої кількості сигнальних проводів, що виходять з машини, можна припустити, що ти не тільки подаєш усередину енергію, але й виводиш звідти дані; а з цього можна зробити висновок, що це радше спостереження за експериментом, ніж повноцінний технологічний процес. Отже, мій висновок… Ти щось досліджуєш, напевно субатомне, користуєшся технологіями, що випереджають час, на секретній базі посеред СРСР і… Що мене збиває з пантелику, так це те, що тобі ця ситуація, схоже, подобається.

Він дійсно аж сяяв від гордості, дивлячись на свою машину.

— Авжеж, подобається, Гаррі, — сказав він. — З інформацією, яку ми отримаємо від цієї машини, ми зможемо змінити все.

— Все?

— Все, — повторив він, і з шалу в його очах я зробив висновок, що він дійсно може в це вірити. — Хочеш допомогти?

— Допомогти?

— «Допомагати», — сказав він, — це дія, протилежна до «заважати».

— Навіть якщо б уся ця справа не порушувала все, що захищає Клуб… — на це він відреагував непристойним звуком. — Я навіть не знаю, чому ти пропонуєш мені допомагати.

Він поклав руку мені на плечі й пригорнув мене до себе, як давно загубленого друга. Це дійсно той самий чоловік, який багато століть тому поцілував Франс і відправив мене в нокдаун за те, що я калачакра?

— Гаррі, — твердо сказав він, — як ти дивишся на те, щоб збудувати квантове дзеркало?

Розділ 48

— Квантове дзеркало… — почав він.

— Фігня, — прокоментував я.

— Квантове дзеркало…

— Нісенітниця.

— Квантове дзеркало! — Вінсент починав дратуватися, розлючуватися — так само, як часто бувало під час наших бесід.

Це знову Кембридж.

Знову спогади.

Здається, впродовж усього мого знайомства з Вінсентом мої думки завжди повертаються до тих добрих часів, до тих днів, що передували ускладненням і кінцю світу.

— Ти готовий вислухати? — суворо спитав він.

— Якщо передаси мені ще шматочок курки та картопельку, то я сидітиму тихо й навіть матиму зацікавлений вигляд, — відповів я.

Він поклав мені в тарілку великий шматок курятини й величезну купу картопляного пюре.

— Квантове дзеркало, — почав він знову, — це теоретичний пристрій для екстраполяції матерії.

— Коли ти кажеш «екстраполяція»…

— Хіба ти не збирався сидіти тихо? Їж мовчки.

— Я їм, — відповів я, демонстративно набираючи повний рот пюре.

— Візьмімо, приміром, Дарвіна.

Я спробував не розбризкати пюре, і заслужив цим ще один невдоволений погляд.

— Він пливе на острів, що відрізаний від решти планети, і спостерігає там за живими істотами та способами їхнього життя. Усе це бачили до нього, усе це бачитимуть після нього, але для Дарвіна, який спостерігає навколишній світ, усе це є початком логічної екстраполяції. «Подивіться, — каже він, — як тварини пристосовуються до свого оточення. Погляньте на птаха, який так досконало пірнає зі скелі за рибою; подивіться, який він схожий на іншу тварину, що живе за тисячу миль звідси, яка могла би бути тим самим видом, якби в неї не виріс довгий дзьоб, бо її типова здобич живе в печерах. Подивіться на черв'яка, на комаху, на те, як повзе по морському дні краб». А з усього цього…

— Передай-но мені підливочки.

Він передав підливу, не замовкнувши ні на мить.

— А з усього цього виходить найчудовіша з теорій — теорія еволюції. Екстраполяція, Гаррі. Зі спостережень за дрібними істотами він відкрив дивовижні речі. А ми, як фізики…

— Фізик тут лише я. А ти — досі студент, і я не знаю, чому я терплю твою компанію.

— Ми, як фізики, — вперто продовжував він, — ми… мій рецепт підливи кращий за твій… ми не дивимось на тварин або на поведінку птахів; нашим матеріалом, нашим об'єктом спостереження є атом. Що як ми зможемо взяти цю найпростішу річ і зробити з нею те саме, що зробив Дарвін? Від протона, нейтрона та електрона ми можемо дедукцією дійти до сил, що тримають їх разом, що тримають разом увесь космос, весь час, і таким чином віддзеркалюють природу самого буття…

— Квантове дзеркало! — підсумував я, мелодраматично змахнувши виделкою. — Вінсенте, — поспішив я додати, доки його обурення не стало більшим за моє, — саме це наука і робить.

— Це те, чого вона прагне досягнути, — виправив він, — але інструменти, якими ми обмежені — тривимірні предмети, які ми можемо бачити у видимому спектрі, людський мозок — вони геть недостатні для вирішення цієї задачі. Для розуміння матерії нам потрібен абсолютно інший прилад, абсолютно інший спосіб спостереження складових частин реальності, і з цього спостереження може розгорнутися весь Всесвіт. Що ти на це скажеш?

Я подумав над цим.

— Я вважаю, що це дурниця, — сказав я зрештою.

— Гаррі…

— Ні, постривай, не перебивай мене. Навіть якщо відкинути теоретичні ускладнення, економічні труднощі та наукові проблеми, я вважаю, що це дурниця з філософської точки зору, з тієї самої, яка тебе так дратує своєю ненауковою природою. Я вважаю, Вінсенте, що